Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

його на московський аеродром, навіявши попередньо представникам кримінального розшуку, які зустрічали Стьопу, що той висідає з севастопольського аероплана. Правда, кримінальний розшук Ялти твердив, що він мав гостем босого Стьопу і телеграми щодо нього надсилав у Москву, але жодної копії цих телеграм у справах, як не шукали, не виявили, з чого виснували невеселий, але цілком неспростовний факт, що гіпнотизерська банда володіє силою гіпнотизувати на величезних відстанях, і не лише окремих осіб, а й цілі групи їх. За таких умов злочинці могли збити з плигу людей з найстійкішою психічною організацією.

Що там патякати про такі нісенітниці, як колода карт у чужій кишені в партері, або здимілі дамські сукні, або берет з кота та інші подібні речі! Такі штуки може встругнути будь-який професіонал-гіпнотизер середньої руки на будь-якій сцені, серед них і немудрий фокус з відірванням голови у конферансьє. Балакущий кіт — теж суща дрібничка. Для того щоб виставити людям такого кота, досить опанувати ази черевомовства, а навряд чи будь-хто матиме сумнів, що мистецтво Коров’єва сягало значно далі цих азів.

Так, справа тут зовсім не в колодах карт, не у фальшованих листах у портфелі Никанора Івановича. Це все дріб’язок! Це він, Коров’єв, погнав під трамвай Берліоза на певну смерть. Це він звів із розуму бідолаху-поета Івана Бездомного, він змусив його марити і бачити в болісних снах древній Єршалаїм і розжарену сонцем безводну Лису Гору з трьома розіп’ятими на стовпах. Це він і його банда примусили щезнути з Москви Марґариту Миколаївну та її хатню робітницю Наташу. До речі: цю справу слідство розбирало дуже уважно. Необхідно було з’ясувати, чи були ці жінки викрадені зграєю вбивць і паліїв, чи ж утекли разом зі злочинною компанією доброхіть? Виходячи з безглуздих і плутаних свідчень Миколи Івановича та взявши до уваги дивну і безрозсудну цидулку Марґарити Миколаївни, залишену чоловікові, цидулку, в якій вона пише, що йде у відьми, враховуючи ту обставину, що Наташа зникла, залишивши весь свій одяг на місці, слідство дійшло висновку, що і господиня і хатня робітниця були загіпнотизовані, так само як і багато інших, і в такому стані вимкнуті бандою. Спливала і, ймовірно, цілком слушна гадка, що злочинців привабила краса обох жінок.

Але ось що лишилося цілком нез’ясованим для слідства — це спонука, яка змусила зграю викрасти душевнохворого, який називав себе майстром, з психіатричної клініки. Цього з’ясувати не змогли, як не змогли здобути і прізвище викраденого недужого. Так і згинув він назавжди під мертвою кличкою: «Номер сто вісімнадцять з першого корпусу».

Отож майже все з’ясувалося, і слідство дійшло краю, як взагалі все доходить кінця.

Минуло кілька років, і громадянство почало забувати і Воланда, і Коров’єва, і всіх інших. Зайшло багато змін у житті тих, хто потерпів від Воланда та його прісних, і хоч які дрібні та незначущі були ці зміни, про них усе ж слід сказати.

Жорж, наприклад, Бенгальський, пробувши в лікарні три місяці, оклигав і вийшов з неї, але службу в театрі Вар’єте мусив облишити, і в найгарячішу пору, коли публіка плавом пливла за квитками, — пам’ять про чорну магію та її розкриття виявилася надто живуча. Облишив Бенгальський Вар’єте, бо розумів, що ставати щовечора перед двома тисячами глядачів, щоб його неодмінно впізнавали й обов’язково глумливо цікавилися про те, як йому краще: з головою чи без голови? — занадто прикро.

Та, окрім цього, втратив конферансьє великою мірою свій гумор, що такий необхідний для його фаху. Залишилась у нього неприємна, прикра звичка щовесни при повному місяці впадати в неспокій, ні сіло ні впало хапатися за шию, перестрашено озиратися й плакати. Напади ці миналися, та однак за таких умов колишню працю продовжувати було неможливо, і конферансьє пішов на спочинок і почав жити на свої заощадження, котрих, за його помірними обрахунками, мало вистачити йому на п’ятнадцять років.

Він пішов і ніколи більше не зустрічався з Варенухою, який здобув загальну популярність і любов за свою неймовірну, навіть серед театральних адміністраторів, чулість та ввічливість. Контрамарочники, наприклад, його інак і не називали, як батько-добродій. Хоч би коли, хто телефонував до Вар’єте, завжди в рурці лунав м’який, але сумовитий голос: «Я вас слухаю», — а на прохання покликати до телефону Варенуху, той же голос без загайки відповідав: «Готовий вам слугувати». Але зате і страждав же Іван Савелійович від своєї ввічливості!

Стьопі Лиходєєву більше не доводилося говорити по телефону у Вар’єте. Відразу після виходу з клініки, в якій Стьопа перебув вісім діб, його перекинули в Ростов, де він дістав призначення на посаду завідувача великого гастрономічного магазину. Подейкують, що він цілковито кинув пити портвейн і п’є лише горілку, настояну на смородинових бруньках, від чого вельми поздоровішав. Кажуть, що став мовчазний і цурається жіноцтва.

Видалення Степана Богдановича з Вар’єте не втішило Римського тією мірою, якою він так спрагло мріяв упродовж кількох років. Після клініки та Кисловодська, старий-престарий, з тремтливою головою, фіндиректор подав заяву про вихід з Вар’єте. Цікаво те, що цю заяву привезла у Вар’єте дружина Римського. Самому Григорію Даниловичу забракло сили навіть серед дня побувати в тому будинку, де бачив він залиту місячним сяйвом надтріснуту шибку у вікні та довгу руку, яка підбиралася до нижнього засувчика.

Пішовши з Вар’єте, фіндиректор став до роботи в театрі ляльок на Замоскворіччі. В цьому театрі йому вже не доводилося здибуватись у справах акустики з шанованим Аркадієм Аполлоновичем Семплеяровим. Того хутенько перекинули в Брянськ і призначили завідувачем грибозаготівельного пункту. їдять тепер москвичі солені лисички і мариновані білі та не нахваляться ними і надзвичайно втішаються тому перенесенню. Справа давня, і можна сказати, що не клеїлося в Аркадія Аполлоновича з акустикою, і скільки не намагався він поліпшити її, вона яка була, такою і залишилася.

До осіб, котрі порвали з театром, окрім Аркадія Аполлоновича, належить зарахувати і Никанора Івановича Босого, хоч той і не був зв’язаний з театрами, окрім любові до дармових квитків. Никанор Іванович не тільки не ходить ні в який театр ані за гроші, ані задарма, але навіть міниться з обличчя при будь-якій театральній розмові. Не меншою, а більшою мірою він зненавидів, окрім театру, поета Пушкіна і талановитого артиста Саву Потаповича Куролєсова. Цього — до такої міри, що минулого року, побачивши в газеті обведену чорним об’яву про те, що Саву Потаповича в самий розквіт його кар’єри ухопив грець, — Никанор Іванович побуряковів так, що сам мало не пішов слідом за Савою Потаповичем, і заревів: «Отак