Чарльз Діккенс - Великі сподівання

умовою, я взяв листа. Адресовано його було Філіпові Піпу, есквайру, і згори на листі виднів напис: «Прохання прочитати на місці». Я розірвав конверт і, коли сторож підніс ближче ліхтаря, прочитав три слова, написані рукою Вемміка:

«Не йдіть додому».

Розділ 45

Ледве-но прочитавши цю пересторогу, я завернув убік від Темплу і поспішив на Фліт-стріт, де зловив запізнілого візника й доїхав до готелю «Гаммамз» у районі Ковент-Гардену. За тих часів туди впускали будь-якої нічної години, і коридорний зразу ж відчинив мені двері, запалив найближчу свічку, що стояла у нього на поличці, і провів у найближчий вільний номер на нижньому поверсі, з вікном у двір. То був свого роду склеп, де над усім панувало ліжко з чотирма стовпцями, один з яких воно зухвало вперло в камін, другий вистромило на поріг, а крихітний умивальничок самовладно затисло аж у куток.

Оскільки я попросив нічника, коридорний, перше ніж покинути мене, приніс нехитрий виріб тих благословенних давніх днів - очеретяну свічку у вигляді ув'язненого на дні високої бляшанки привиду тростини, який ламався [361] при першому ж доторку і від якого нічого не можна було запалити. В тій бляшанці з усіх боків було попробивано круглі отвори, і з них на стінах витворювався візерунок світляних цяток, вибалушених на кімнату. Коли я ліг, втомлений і нещасний, з натертими до крові ногами, виявилося, що мені незмога зімкнути не тільки очі цього чудернацького Аргуса, але и свої власні. Так ми лежали й дивились одне на одного в тиші й понурості глухої ночі.

Яка ж тужлива то була ніч! Яка тривожна, яка гнітюча, яка довга! В кімнатинці негостинно пахло охололим попелом і нагрітою пилюкою. Дивлячись на кутки балдахіна над ліжком, я думав, скільки там, певно, зачаїлося синіх мух з м'ясної крамниці, щипавок з сусіднього базару та гусіні з передмість, дожидаючи приходу літа. Далі я, природно, подумав, чи іноді не- падають вони звідти, після чого мені стали вчуватись чиїсь легенькі доторки до обличчя - що було само собою неприємне і викликало ще підозріліші відчуття на спині. Коли збігло трохи часу, я почав розрізняти якісь чудні голоси, що заполонювали нічну тишу. Щось нашіптувала шафка, зітхав камін, потакував крихітний умивальничок, вряди-годи озивалась одинока гітарна струна у комоді. Водночас в очах на стіні з'явився новий вираз, і в кожному з цих вибалушених кружалець мені читався напис: «Не йдіть додому».

Ні нічні видива, ні нічні звуки, що облягали мене, не спроможні були прогнати цих слів - «Не йдіть додому». Вони впліталися в усі мої думки, мов невідчепний біль. Незадовго перед тим я прочитав у газетах, як один невідомий влаштувався в «Гаммамзі» на ніч, ліг у ліжко й наклав на себе руки. Вранці його знайшли в калюжі крові. Мені шибнула думка: а що, як це сталося саме в цьому склепі, де я зараз? Схопившись на ноги, я став придивлятись, чи не побачу де слідів крові. Тоді відчинив двері й визирнув в коридор, сподіваючись, що мені полегшає, коли побачу віддалеки світло, біля якого має дрімати коридорний. І ввесь цей час голова моя була заклопотана тим, чому мені не можна вертатись додому, та що сталося вдома, та коли я зможу туди прийти, та чи в безпеці у себе Провіс - аж урешті почало здаватись, що ні на що інше в голові уже нема місця. Навіть коли я думав про Естеллу й про те, що вчора ми з нею розпрощалися назавжди, і пригадував усі

Аргус - у грецькій міфології багатоокий велетень-охоронець [362]

деталі нашого прощання, кожен її погляд, кожне слово, кожен порух її пальців, коли вона плела,- навіть тоді я, де не гляну, повсюди бачив пересторогу: «Не йдіть додому». Коли ж, знемігшись душею й тілом, я нарешті задрімав, переді мною постало здоровенне розпливчасте дієслово, що його я мав провідміняти - у наказовому способі: не йди додому, нехай він, вона, воно не йде додому, не йдім додому, не йдіть додому, нехай вони не йдуть додому; тоді в умовному способі: я не пішов би додому, ти не пішов би додому, він не пішов би додому,- аж поки я відчув, що у мене слова за слова заплітаються і, повернувшись на другий бік, знову задивився у ті вибалушені кружальця на стіні.

Я попередив, щоб мене розбудили о сьомій годині, бо ж було ясно, що насамперед мені треба побачити Вемміка і поцікавитись саме волвортськими його поглядами з даного питання. Тільки-но постукали в двері, я відразу ж схопився зі свого неспокійного ложа, аби швидше вибратися звідси після такої обтяжливої ночі.

О восьмій я вже був перед зубчастими укріпленнями Замку. Якраз у ту хвилину входила служничка з двома гарячими булочками, отож я разом з нею перейшов опускним містком і таким чином без попередження постав перед Вемміком, що готувався запарювати чай собі й Старому. Крізь прочинені двері видно було й самого Старого в ліжку.

- Добридень, містере Піп! - озвався Веммік.- Ви, значить, вернулися додому?

- Вернувся,- відповів я,- але вдома не був.

- І правильно зробили,- сказав він, потираючи руки.- Я про всяк випадок залишив по записці вам у всіх воротах Темплу. Якими ви входили?

Я сказав йому.

- Вдень я обійду решту воріт і знищу записки,- мовив він.- У мене таке добре правило - по змозі ніде не полишати документальних свідчень, бо ніколи не знаєш, хто і з якою метою надумає їх використати. А зараз я дозволю собі з вами по-простому: вам неважко буде підсмажити цю ковбаску для Старого?

Я сказав, що зроблю це залюбки.

- В такому разі, Мері Енн, ви вільні,- звернувся Веммік до служнички,- а ми з вами, містере Піп,- докинув він, підморгнувши мені,- лишаємось, як бачите, наодинці.

Я подякував йому за дружбу й турботу, і ми тихенько [363] стали розмовляти, поки я смажив Старому ковбаску, а Веммік намазував йому маслом розрізану булочку.

- Так-от, містере Піп,- мовив Веммік,- ми розуміємо один одного. Ми розмовляємо як суто приватні особи, і нам не вперше обговорювати такі конфіденційні питання. Службові погляди - це зовсім інша річ. Але ми зараз не на службі.

Я цілком погодився з ним. Страшенно збуджений, я вже встиг запалити ковбаску Старого як той смолоскип, хоча зразу й загасив.

- Вчора вранці я випадково почув,- почав Веммік,- бувши в певному місці, куди я раз вас водив… навіть один на один краще не згадувати власних назв без крайньої