Чарльз Діккенс - Великі сподівання

правда,- відповіла вона таким голосом, наче нічого іншого до нього не відчувала, крім зневаги.

- І що ви підохочуєте його і їздите з ним верхи, і що він сьогодні обідає у вас?

її начебто трохи здивувало, що я це знаю, але відповіла вона так само байдужісінько:

- Чиста правда.

- Та ви ж не можете кохати його, Естелло! Пальці її вперше за весь час зупинилися, і вона відповіла ледь роздратовано:

- Що я вам казала? Невже ви й досі, незважаючи ні на що, вважаєте, що я просто язиком плещу?

- Але ж ви не вийдете за нього заміж, Естелло? Вона подивилась на міс Гевішем і на хвильку задумалась, не випускаючи плетива з рук. А потім сказала:

- Та чого б і не знати вам правди? Я таки виходжу за нього заміж.

Я затулив лице руками, але спромігся опанувати себе швидше, ніж сподівався, коли зважити, як мені заболіло від її слів. Знову підвівши голову, я побачив такий моторошний вираз на обличчі міс Гевішем, що не міг не вразитись, хоч і був пригнічений до глибини душі власним горем.

- Естелло, дорога, дорога Естелло, не дайте міс Гевішем штовхнути вас на цей згубний крок! Нехай я навік буду нелюбий вам - ви вже це вирішили, я добре знаю,- але ж виберіть собі когось достойнішого, ніж Драмл! Міс Гевішем віддає вас йому на знак крайньої образи й зневаги до багатьох незрівнянно кращих від нього юнаків, які захоплюються вами, і до тих нечисленних, які щиро вас кохають. Серед цих нечисленних, можливо, знайдеться хтось один, що кохає вас не менш самовіддано, ніж я, хоч і не так довго. Ощасливте його, і мені легше буде витерпіти це заради вас!

Мій ревний заклик збудив у ній подив, аж здавалося, що якби вона спроможна була уявити, в якому я стані, то виявила б мені співчуття.

- Я виходжу за нього заміж,- повторила вона лагіднішим тоном.- Підготовка до весілля вже почалася, і незабаром воно відбудеться. А мою прибрану матір ви даремно винуватите. Це все я роблю з власної волі.

- З власної волі, Естелло, кидаєтесь на шию такій тварюці?

- А кому ж би я мала кинутись на шию? - усміхнено заперечила Естелла.- Може, такому, котрий зразу відчує (якщо люди відчувають такі речі), що я нічого не зможу йому дати? Ет, облиште! Все вже вирішено. Мені буде непогано, та й моєму чоловікові. А щодо того, що це згубний крок, як ви кажете, то міс Гевішем якраз відмовляла мене від нього й радила зачекати. Але мені набридло дотеперішнє моє життя, в ньому нема нічого привабливого, і я хочу його змінити. І годі про це. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного.

- Але ж така підла, така дурна тварюка! - розпачливо вигукнув я..

- Не бійтесь, я не буду йому благословенням божим,- сказала Естелла.- Я не з таких. Ну, ось вам моя рука. На цьому й розпрощаймося, мрійний ви хлопчику… чи дорослий?

- Ох, Естелло! - скрикнув я, і гіркі мої сльози, хоч [359] як я стримувався, зросили їй руку.- Навіть якби мені судилося лишитись в Англії й далі дивитись людям в очі, як я зміг би бачити вас Драмловою дружиною?!

- Дурниці,- відказала вона,- дурниці. Це скоро минеться.

- Ніколи, Естелло!

- Збіжить тиждень, і ви забудете про мене.

- Забути про вас! Та ви ж частка мого життя, моєї істоти. Я бачу вас у кожному рядку, що я прочитав відтоді, як прийшов сюди простим сільським хлопчиком, чиє бідне серце через вас уже тоді зазнало пекучого болю. Я бачу вас усюди, куди тільки гляну - на річці, на вітрилах суден, на болотах, у хмарах, у світлі, в темряві, у вітрі, в лісі, у морі, на вулицях. Ви - втілення кожної принадної мрії, яку тільки здатна породити моя уява. Найбільші з лондонських будівель, що їх ви не владні зрушити руками з місця, не такі міцні, як міцний і непорушний у моїй душі ваш образ, присутній в мені повсюдно й навіки. Естелло, до останнього мого подиху ви неминуче залишитесь часткою мене самого, часткою всього доброго, що є в мені - хоч як його й мало,- і всього злого. Але в цю прощальну хвилину я думаю тільки про те, що принесли ви мені доброго, і я завжди саме так про вас думатиму, бо вірю, що ви таки більше добра мені зробили, ніж зла, дарма що меє серце й розривається з горя. Нехай вас господь благословить і простить!

В якому це болісному екстазі вихопилася з мене ця злива уривчастих слів - я й сам не знаю. Вона наросла в мені й прорвалась, мов кров із внутрішньої рани. На кілька секунд я притис до уст її руку - і швидко вийшов. Але я назавжди запам'ятав - а невдовзі постали ще й особливі причини, щоб цього не забувати,- що тоді, як Естелла дивилась на мене тільки зачудовано, схожа на привид постать міс Гевішем з рукою, все ще притиснутою до серця, перетворилась на моторошний образ жалю й каяття.

Все скінчено, все пропало! Стільки всього скінчилося й пропало, що коли я вийшов за хвіртку, навіть світло дня наче стало тьмянішим, аніж коли я входив. Якийсь час я крився по глухих вуличках та завулках, а тоді майнув пішки до самого Лондона. Я вже настільки прийшов до пам'яті, що зрозумів: мені несила повернутись до готелю й знову побачити Драмла; несила їхати в диліжансі, де неодмінно хтось заведе зі мною мову; несила [360] будь-що робити, як тільки йти і йти аж до цілковитої виснаги.

Минула вже північ, коли я перейшов через Лондонський міст. Плутаними вуличками, які в ті часи тяглися до заходу над Мідлсекським берегом, я через Уайтфрайєрз наблизився до Темплу з боку річки. Вдома мене чекали тільки завтра, але при мені були ключі і, якщо Герберт уже ліг, я можу тихенько ввійти, зовсім його не потурбувавши.

Оскільки пізньої пори я рідко коли входив у Темпл через Уайтфрайєрзькі ворота, а з дороги весь був у болоті, нічого дивного не було, що сторож досить пильно до мене придивився, перше ніж впустити в ледь прочинений прохід. Щоб розвіяти його сумніви, я назвав йому своє ім'я.

- Я так і думав, сер, тільки був не зовсім певен. Ось тут вам лист, сер. Посильний, що приніс його, сказав, щоб ви, коли ваша ласка, тут таки при світлі ліхтаря й прочитали його.

Неабияк здивований такою