Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Добре. Я й не мав сумнівів у тобі, Іване. З Брацлавщини які новини?

– Погані, батьку.

– То мені відомо. Пан Кисіль у своєму недавньому листі намагався мене запевнити, що до відновлення боїв там причетний покійний Нечай. Він, мовляв, спровокував виступ Калиновського своїми порушеннями мирної угоди. У тому є хоч мала доля правди?

– Навряд чи, ваша ясновельможність, – похитав головою Виговський. – Звичайно, Нечай – голова гаряча. Крім того лядське панство дуже вже швидко почало, повернувшись, упроваджувати старі звичаї у своїх брацлавських маєтностях. Але така ситуація не є ні для кого новиною. На мій погляд, Нечай був не причиною виступу польного коронного гетьмана, його дії послужили скоріше зачіпкою для такої агресії.

– Ох, Нечай, Нечай. Гаряча твоя голова… Ось і ти мене кинув… А тепер я хочу, щоб ти, пане Виговський, розповів мені про останнього листа нашого emissarius.

Виговський слухняно кивнув головою, узяв зі столу свій каламар, і, відчинивши його невеличку, вкриту майстерною різьбою накривку, дістав з його відділення для паперів тонко звернутий сувій паперу.

– Ваша ясновельможність, як завжди, випереджує події і наперед знає все, про що я маю доповісти, – м'яким улесливим голосом вимовив він.

– А інакше я не можу, – без похвальби і бравади відповів Хмельницький. – Інакше б не втримав булаву. Що там у Верещати?

– Якщо дозволите, зачитаю листа цілком.

– Не дозволю, буду наполягати.

У відповідь Виговський розгорнув сувій і почав читати польською:

«З шляху між Ґданськом та Варшавою з малої корчми, обраної для того лиш, абись менше цікавих очей було поряд, дано до його ясновельможності пана Б.-З. дня дев'ятнадцятого лютого року Божого 1651.

Доброго здоров'я і довгих років життя бажаю вашій ясновельможності, а також перемог у справі, Вами розпочатій і нами гаряче підтримуваній. На жаль, відомостей добрих взяти ніде, тож понесе мій лист лише новини тривожні. До того часу, як Ви будете читати це моє послання, полки Калиновського і Лянцкоронського вже, я думаю, ступлять на Поділля і, як я мав можливість доповідати минулого разу, візьмуть напрямок на Красне, Брацлав і Вінницю. Сподіваюсь, Вами прийнято заходів для зустрічі милостивих панів. Але тепер маю новини ще більшою мірою невтішні: та interventus[54] – то лише своєрідна розвідка невеликими силами, призначена для підготовки великої кампанії, призначеної на літо цього року. Якщо Калиновському посміхнеться фортуна, він закріпиться у Вінниці, якщо ж ні, буде відходити через Бар і Кам'янець до Любліна, де оголошено збір посполитого рушення. Туди планує незабаром вирушити і його величність, при чиїй особі я, ваш покірний слуга, маю честь знаходитись у якості камергера. З планів Яна Казимира можемо зробити висновки, що масштаби майбутньої операції будуть воістину вражаючими. Маю надію, Ви завважите і зможете дати відпір таким планам корони, як робили то вже неодноразово.

Наступного листа від мене швидко не очікуйте, відчуваю все ясніше недобре до мене ставлення й підозри з боку деяких людей з королівського оточення. І хоч мною прийнято деяких заходів по їх усуненню від важелів впливу на його королівську величність, все ж маю вагомі підстави на деякий час призупинити мою з Вами співпрацю. Можливо, доведеться навіть задля забезпечення моєї роботи в майбутньому пожертвувати деякими політичними позиціями Вашої ясновельможності тепер. При цьому залишаюся Ваш В.В.»

– Це все, – Виговський згорнув папір і поклав його перед гетьманом.

– Розвідка невеликими силами… – задумливо повторив Хмельницький і, за хвилину, додав: – Скільки людей у Калиновського?

– Близько п'ятнадцяти тисяч. Частину він втратив у Красному, але з тих пір до нього долучилися кілька нових хоругв подільської шляхти.

– Якими ж будуть тоді основні сили, зібрані в Любліні?

– Про це немає жодного слова, ваша милість.

Хмельницький рвучко піднявся і закрокував залою. За кілька хвилин він зупинився навпроти пащі каміну і в задумі простяг долоні до вогню. Деякий час дивився на танцюючі язики полум'я.

– Вони не залишать ніколи нас у спокої, – задумливо мовив, звертаючись скоріше сам до себе, аніж до Виговського. Потім, ніби опам'ятавшись, повернувся до писаря. – Що в Богуна?

– Він тримається, але кожен день шле листи з вимогами вислати на допомогу кілька полків.

– Допомогу… Чи не занадто панікує наш хоробрий Богун?

– Але в гарнізоні Вінниці дві тисячі козаків. Їм протистоять п'ятнадцять тисяч добре озброєного і вивченого польського війська.

– Дві тисячі, захищені мурами Вінниці! – відрубав Хмельницький. – Нехай тримаються.

Виговський, з язика котрого вже готові були злетіти слова про необхідність відправлення у Вінницю полків на допомогу Богуну, вчасно промовчав і подумки похвалив себе за розважливість – всякий хто знаходиться високо, може впасти і впасти досить болюче, тому знає: піддавати сумніву те, що сказано більш сильними світу цього, загрожує багато чим. Політика – річ жорстока і вона, як це не скорботно, іноді готова пожертвувати кількома тисячами людських життів і великим містом тільки для того, щоб не піддати сумніву думку гетьмана. Звичайно, він, Іван Виговський, як шляхтич і старшина розуміє: надати допомогу осадженим у Вінниці можливо, а зважаючи на відсутність у близькому майбутньому загрози від князя Радзівіла, просто необхідно. Цим вони продемонструють полякам силу і рішучість відстояти прикордонне місто, врятують місто і козаків, котрі його обороняли від загибелі. Але як генеральний писар і голова військової канцелярії, хіба повинен був він сперечатися з гетьманом? Відповідь: ні! І міркування власних кар'єрних інтересів тут займали далеко не останнє місце.

– Так, ваша ясновельможність, укріплення Вінниці потужні, і я повністю згоден з вами: зарано пороти гарячку і збирати полки. Ще якісь доручення?

Хмельницький відповів довгим поглядом, у котрому читалося, що цієї хвилини він десь дуже далеко, зовсім не на шляху вирішення вінницької проблеми. Виговський завмер, ледь-ледь схиливши голову, як робив це зазвичай, демонструючи здатність терпляче очікувати на накази гетьмана. Нарешті Хмельницький зітхнув і змахнув рукою:

– Більше нічого.

Генеральний писар ще раз вклонився і пішов до дверей. Уже на порозі почув:

– Зачекай все ж, Іване. Не про військові справи, про родинні хочу запитати.

Виговський слухняно повернувся, причинив двері, які було вже відчинив, і мовчки сів у фотель навпроти гетьмана. Той теж кілька хвилин мовчав. Нарешті повернувся до шафи, яка стояла в нього за спиною і, відчинивши дверцята, дістав з її темних нутрощів кришталеву карафу і дві кришталеві чарки.

– Давай з тобою вип'ємо так, по-простому. Не хочу я зараз челядь скликати, бенкети давати. Хочу простої розмови. По-людськи, по-козацьки, – Хмельницький до країв наповнив чарки. – Коньяк, – пояснив Виговському, – подарунок пана д'Артаньяна, капітана мушкетерів короля Франції. Славні були часи… Та що я базікаю, берись за