Джорджіна Говелл - Королева пустелі

тисяч солдатів, які, як вважали, перебували у розпорядженні самих себе, були у відпустці, яка залежалася у них ще з часів війни, чи у військових госпіталях, страждаючи від теплового виснаження чи малярії. А тим часом з Лондона А. Т. безперервно нагадували, що повстанські дії щомісяця обходяться британським платникам податків у два мільйони фунтів, які йдуть на утримання армії.

«Це був важкий тиждень, — стримано висловилася Ґертруда стосовно подій того періоду. — А. Т. дуже сильно перевантажений роботою — це вже хронічні симптоми — і зараз він у такому стані, коли краще перепочити, адже він постійно лютує й зривається на нас усіх».

І Ґертруда, і А. Т. були скрупульозні та енергійні, однак у всьому іншому вони відрізнялися, наче небо і земля. У 1920 році йому виповнилося тридцять чотири, він був ексцентричним у своїх типових британських стоїчних принципах. Батько Вілсона працював директором імперської школи-пансіонату Кліфтон, розташованої в Бристолі, де А. Т. і здобув освіту, а, отже, усередині нього сформувався реакціонер та шовініст. Його улюбленою книгою була Біблія, улюбленим письменником — Кіплінг, а уподобані епітети — латинські. Його виховали героєм, однак А. Т. мав погляди, притаманні далекому минулому. Незважаючи на те, що Ґертруда була на вісімнадцять років старша за нього, завдяки її винятковому інтелекту та щирій відданості арабському питанню вона належала майбутньому.

Проте конфлікт між ними був не так особистісним, як професійним. А. Т. почав ставитися з глибокою підозрою до Ґертрудиних зв’язків з численною кількістю її важливих знайомих, як на Заході, так і на Сході, і особливо до її взаєморозуміння з арабськими націоналістами, які виступали проти самого Вілсона. Ґертруда ж вишукувала серед іракських лідерів майбутніх представників уряду й покладалася на їхню прихильність, щоб сприяти конституційним змінам, які передбачила. А. Т. написав своєму товаришу до індійського відділку: «З нею потрібно попрацювати... вона, безсумнівно, дуже популярна в Багдаді серед місцевого населення, з яким підтримує тісні стосунки заради власної вигоди, попри те, що іноді це буває небезпечно». У більшості випадків Вілсон, напевно, навіть заздрив Ґертрудиному впливу та близьким взаєминам з арабами, оскільки вона контактувала не лише зі знатними особами: Ґертруда неодноразово їздила в села на коні чи автомобілі, де знайомилася з шлюпковими майстрами, болотними фермерами, рибаками та селянами, слухаючи їхні розповіді та вбираючи їхні життєві позиції. А. Т. почав підозрювати, що своєю діяльністю вона підриває його власну репутацію. Він конституційно не міг займатися повсякденним керуванням країною, демонтуючи британський уряд заради невизначеного майбутнього. Ґертруда ж, навпаки, невтомно працювала за межами обумовлених граней своїх обов’язків, намагаючись показати, що має бути зроблено для готовності арабської адміністрації, зарученої підтримкою Британії. Їй було байдуже, чи дозволено в британській імперській практиці офіцерам з питань політики ходити по домівках місцевих жителів; чи заходити в місця, куди жінкам ходити не належить; чи спілкуватися сам-на-сам з екстремістами. На фоні постійного затягування з рішеннями та, відповідно, його пагубних наслідків ситуація зайшла в глухий кут. «На мою думку, якщо ми встановимо громадянський уряд на основі ліберальних переконань і не боятимемося, країна буде з нами... Я дуже хочу мати більший вплив. Та правда в тому, що я перебуваю в меншості однієї месопотамської політичної організації — чи ледь не в меншості — і все ж, я переконана, що права».

Коли в травні 1920 року А. Т. отримав орден Індійської імперії та звання лицаря-командора, Ґертруда подумала, що він це заслужив, і щиро за нього зраділа; однак написала: «Мушу зізнатися, я б дуже хотіла, щоб, даючи лицарське звання, вони ще подарували йому манери, якими зазвичай славляться лицарі!».

За відсутності їхнього начальника, сера Персі Кокса, Ґертруда й А. Т. писали йому листи. Ґертруда тримала Кокса в курсі кожного повороту подій в Іраку, сильно переймаючись його відсутністю й сподіваючись, що він зможе повернутися до того, як уже буде запізно. «Сер П. К. — прекрасний і надзвичайно цінний агент, і я б дуже хотіла, щоб уряд дозволив йому зараз же повернутися назад. Робота в Багдаді значно важливіша за роботу в Персії».

Водночас А. Т. у своїх листах скаржився Коксу на Ґертруду, намагаючись у такий спосіб її позбутися. Побоюючись, щоб Ґертруда не дізналася про ці листи, він вирішив називати свого офіцера з питань політики зашифрованими словами, як, наприклад, «особа» чи «він», а їхні непрості стосунки називав просто «проблема». Через шість місяців після Коксового від’їзду, А. Т. розформував багдадський філіал арабського бюро, під покровительством якого Ґертруду формально назначили на цю посаду, і сповістив Кокса про те, що не знає, чи буде для Ґертруди якась робота, коли вона повернеться з Паризької мирної конференції після свого затягнутого від’їзду. Кокс «ввімкнув» дипломата: він хотів повернутися до Багдада, і Ґертруда була йому потрібна.

А тим часом у секретаріаті панували спалахи гніву А. Т. У його кабінеті завжди було багато криків і грюкання дверима, а його мовчазна задумлива присутність псувала всім настрій під час обідньої перерви в офіцерській їдальні, де Ґертруда взяла собі за правило розмовляти з іншими офіцерами, щоб таким чином уникнути його обтяжливого мовчання. Однак із середини липня, після їхньої найсильнішої на той час сварки, дороги назад вже більше не було. Ґертруда написала відвертого листа до Г’ю:

«...мій особистий шлях дуже непростий. Минулого тижня між нами з А. Т. сталася жахлива сцена. У наших з ним стосунках у той час було затишшя, а тоді я, як на зло, розповіла своєму арабському товаришу інформацію, яку технічно не мала б розповідати. Це не стосувалося чогось важливого, тож мені й на думку не спадало, що я зробила щось не так, аж поки випадково не згадала про це при А. Т. Того ранку він із самого початку був страшенно розлючений, от і вилив на мене весь той гнів. Він сказав, що мій бездумний вчинок не має прощення і що я більше не отримаю доступу до жодного документу. Я попросила вибачення за скоєне, але він продовжив: „Ти більше за всіх заподіяла тут шкоди. Якби я сам не збирався йти з цієї посади, я б іще декілька місяців тому вимагав твого звільнення — ти зі своїм еміром!” І в цю мить його прямо душило від власного гніву».

Суперечка між Ґертрудою й А. Т. дійшла до точки кипіння через розбіжності в поглядах стосовно варіанту месопотамської конституції, яку запропонував націоналіст Ясин-паша, який у майбутньому стане прем’єр-міністром Іраку. Ґертруді конституція видалася досить непоганою, і вона повідомила про