Джорджіна Говелл - Королева пустелі

підтримувати порядок; навіть шейхи, з якими британці мали дружні стосунки, попередили, що не зможуть поручитися за свої племена, поки Британія не досягне якогось переконливого успіху. На півночі, біля річки Діяли, племінні жителі перерізали залізничне сполучення й напали на місто Баакуба, яке британці не змогли захистити від злодійської ватаги. На південь від Багдада, у містах Шахрабан та Кіфрі, сталося масове вбивство адміністративного персоналу. Потяг зійшов з колії, і британському гарнізону з Діванії довелося евакуювати його до Хіалли, що знаходилася на відстані дев’яноста шести кілометрів, піднімаючи залізничні рейки з пройденого шляху і заповнюючи ними прогалини попереду. Рятувальна операція трьох виснажених спрагою рот з Манчестера зайняла одинадцять нестерпно важких днів. По дорозі вони підчіплювали всі локомотиви та вагони, які траплялися на вцілілих територіях, і коли прибули до Хіалли, їхній потяг мав завдовжки півтора кілометри і від голови до хвоста був порешечений кулями.

Більш дикі племена південної частини Іраку проявляли особливе невдоволення. Вони ніколи раніше не сплачували податків, і відмовлялися платити щось Британії, як у свій час відмовили Туреччині. Примітивні селяни, які підпорядковувалися воєначальникам, утримували пасовища й вирощували урожай під пильним наглядом свого вождя, який сидів у захисній вежі. На відміну від турків, Британія витрачала весь дохід на благо Іраку. Завданням адміністрації було, хай там що, зібрати весь цей податок, і, незважаючи на протест деяких своїх колег, А. Т. видав наказав бомбардувати вежі найбільш непокірних вождів. Ґертруда була категорично проти такої тактики. Вона переконувала А. Т. спробувати провести перемовини щодо співпраці з племенем, організувавши комітет з місцевих жителів, однак А. Т. Її ігнорував. Ґертрудин меморандум, написаний на цю тему, напевно, одразу втрапив у смітник. На думку Ґертруди, А. Т. розчарувався вільнодумним настроєм мандату і був рішуче переконаний, що країною можна керувати тільки на основі колоніального уставу, а враховуючи те, що протистояння було неминуче, його потрібно було негайно й остаточно придушити. «Племена, які там живуть, одні з найнепокірніших у всьому Іракові, — написала Ґертруда в липні 1920 року. — ...Вони шахраї, я знаю... Однак сумніваюся, що ми обрали найкращий спосіб, щоб вони оцінили переваги встановленого уряду. Протягом багатьох місяців я разом з іншими співробітниками, казала А. Т., що ми надто сильно на них тиснемо...»

А. Т. не змінив своєї думки, однак попри бомбардування веж, британцям не вдалося виграти у вирішальному двобої на півдні Іраку. Антибританська опозиція зростала, до того ж з плачевними наслідками для самої Ґертруди: за керування її колишнього начальника сера Персі Кокса вона змогла переконати на той час ще дружніх шейхів здати в загальній сумі близько п’ятдесяти тисяч гвинтівок. Тепер ці ж племена перебували в дуже невигідному становищі, оскільки потерпали від нападів з боку своїх сусідів і, відповідно, мали на британський уряд чималу образу.

Серед населення Багдада занепокоєння ставало дедалі сильнішим. Двоє відомих сунітських магнатів, один з яких був екстремістським націоналістом, прийшли до Ґертрудиного офісу, щоб дізнатися, чи можна щось вдіяти, щоб заспокоїти племена. Багдадська знать, яка сама ж ініціювала та загострила конфлікти на півдні, тепер усвідомила, що проблема виходить з-під контролю. Бунтівники знищували майно на території, де багато з них мали землі, підриваючи дороги та залізничне сполучення і блокуючи поставки. Цікаво, що ці двоє магнатів не пішли до А. Т.: усі занадто добре знали його думку, а його манера поведінки була безцеремонною та грубою навіть з найвидатнішими арабами. Ґертруді гості запропонували написати листа до духовенства Кербели та Наджафа з проханням проявити свій вплив і приборкати повсталі племена. Ґертруда відповіла, що їхній план був би ефективнішим, якби серед цього духовенства були одночасно представники сунітів та шиїтів, уміло нагадуючи їм про їхню нещодавню проповідь на тему єдності ісламу. Двоє магнатів підтримали її ідею, хоч і не дуже охоче. Ґертруда написала короткий звіт свого плану з можливими іменами й віднесла його до А. Т.: «Було помітно, що він дещо пригнічений, до того ж сказав, що готовий розглянути мій план лише за умови, якщо його схвалить капітан Клейтон,.. Я привела дорогого капітана Клейтона, який сидів у кабінеті, наче глядач, а ми обговорювали всі деталі мого плану... А. Т. довелося капітулювати».

Поразки Британії накопичувалися, і почалися нові неприємності. Британські установи розпадалися, а спільноти залишалися ізольованими. До лютого 1920 року Ґертруда написала Флоренс:

«Зараз ми опинилися в центрі повномасштабного джихаду, іншими словами, проти нас обернулися найлютіші упередження народу з цивілізації, яка нагадує первісний лад; що означає, що вона вже не апелює до розуму... Ми впритул наблизилися до краху суспільства; кінець Римської імперії — дуже близька історична паралель. Довіра європейській цивілізації вичерпана... Як ми, народ, який сам не може нормально вести свої справи, можемо рватися повчати інші цивілізації?»

Незважаючи на те, що колапс арабського суспільства, як здавалося, був уже зовсім близько, Ґертруда більше звичного хотіла того, про що мріяла завжди: процвітаючої та миролюбної арабської нації. Навіть за таких умов вона була рішуче налаштована наполягати на своєму:

«Це дуже небезпечна ситуація — ще один такий випадок, який стався з манчестерськими ротами, і племена з долини річки Тигр негайно увірвуться у Багдад. Ми живемо, не маючи впевненості у завтрашньому дні... Ми можемо будь-якої миті опинитися відрізаними від світу, якщо повстануть племена Тигру. Не те, щоб я дуже через це переймалася. Чесно кажучи, я взагалі не проти такого розвитку подій... Що ж, якщо британці евакуйовуватимуться з Месопотамії, я спокійно залишуся тут і подивлюся, що буде далі».

Подібні зімпровізовані коментарі Ґертруди могли зародити в А. Т. підозри щодо пріоритетів та відданості його офіцера з питань політики. Упродовж останніх декількох років між ними двома стрімко зароджувався міжособистісний конфлікт. При тому, що А. Т. ніс весь тягар адміністративної служби на своїх, варто зауважити, широких плечах, у результаті чого, він і був «лютим, наче чорт», вони з Ґертрудою постійно стикалися лобами, особливо за відсутності Кокса. Зрештою, Вілсон тягнув на собі величезний обсяг роботи. Виконувати урядову роботу, чекаючи, що от-от країні можуть видати мандат, нагадувало процес жонглювання м’ячиками; А. Т. намагався вирішувати адміністративні питання цілої країни з центральним штабом у п’ять співробітників, плюс п’ятдесят п’ять асистентів і сімдесят британських офіцерів, які моніторили віддалені регіони. Племінні атаки доріг і залізничних шляхів ускладнювали пересування військ по країні в місця, де вони були потрібні: здебільшого щоб охороняти важливі об’єкти — базове нафтосховище, порти, сховища та урядові установи. Більше того, у той самий час великий відсоток з тих шістдесяти