Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

надкриль чи то обладунків, які мали перші побачені мною створіння. Тоді над моєю головою пролетіли біч-о-біч дві істоти з довгими напівпрозорими, помережаними плетивом вен ребристими крилами кольору крові та швидко зникли з очей слідом за рештою. Їхні обличчя, на яких виділялися органи невідомого призначення, не скидалися на обличчя тварин, і я відчув певність, що то були істоти високого рівня розвитку. 

Я бачив сотні тих повільних, урочистих створінь, яких визнав за істинних мешканців міста, але жодне з них, схоже, мене не помічало. Певна річ, вони звикли бачити набагато химерніші та незвичніші форми життя, ніж та, яку мало людство. Поки я йшов уперед, мене наздогнали десятки неймовірного вигляду створінь, й усі вони простували до того ж місця призначення, що і я, немов їх вабила та сама мелодія, подібна до співу сирен. 

Усе далі й далі заглиблювавсь я у безмір колосальної архітектури, проваджений тією далекою, невагомою, опійною музикою. Невдовзі я зауважив, що з проміжками в десять чи більше хвилин в її звучанні відбувається щось на кшталт відпливів і припливів, коли воно навпереміну то слабшає, то гучнішає, але непомітно і поступово та музика ставала дедалі солодшою та ближчою. Я запитував себе, як їй вдається проникати крізь той заплутаний лабіринт кам’яних будівель і бути чутною за міськими мурами… 

Певно, я пройшов чимало миль у нескінченному мороці прямокутних споруд, які нависали наді мною, ярус над ярусом здіймаючись у жахливу височінь, до самого бурштинового зеніту. А тоді, врешті-решт, я дістався самого серця міста та його таємниці. Разом із тими химерними істотами, що простували попереду й позаду мене, я вийшов на велетенську площу, в центрі якої височіла схожа на храм споруда, колосальні розміри якої перевершували решту будівель. Саме з її багатоколонного входу лилася та владно-пронизлива й гучна музика. 

Коли я входив до коридорів тієї будівлі, мене пройняв трепет, який відчуває той, хто наближається до святая святих якогось ієрархічного таїнства. Ті, що, певно, прибули з багатьох різних світів або вимірів, йшли разом зі мною і переді мною, рухаючись попід титанічними колонадами, на стовпах яких були вирізьблені руни, що не надавалися до розшифрування, та загадкові барельєфи. Темні колосальні містяни стояли чи блукали тут і там, поглинуті, як і решта, своїми власними справами. Жодна з цих істот не говорила ані до мене, ані одна до одної, і хоча декілька з них кидали на мене зацікавлені погляди, та загалом мою присутність, очевидно, сприймали як належне. 

Не існує слів, якими можна було б передати те незбагненне диво, свідком якого я був. А музика! Мої намагання описати її теж зазнали цілковитої поразки. Це було так, немов якийсь чудодійний еліксир обернули на звукові хвилі — еліксир, який наділяє кожного, хто його скуштує, даром надлюдського життя та піднесеними, прекрасними снами, якими снять Безсмертні. Я поступово наближався до потаємного джерела тієї музики, і її звуки, подібно до якогось божественного сп’яніння, дедалі сильніше огортали мій мозок. Уже й не знаю, яка туманна засторога спонукала мене заткати вуха ватою, перш ніж іти далі. Зробивши це, я, втім, і далі чув музику, і далі відчував її своєрідну проникливу вібрацію, проте її звук надалі став приглушенішим, і його вплив на мене зробився менш потужним. Не випадає сумніватися в тому, що я завдячую життям цьому простому та прозаїчному запобіжному заходові. 

На якийсь час нескінченні ряди колон занурились у темряву, нагадуючи внутрішній простір довгої базальтової печери, а тоді я помітив, що на певній віддалі попереду на підлозі та стовпах замерехтіло м’яке світло. Невдовзі те світло перетворилося на сяйво, що заливало все навколо, немов у самому серці цього храму засвітили гігантські лампи; і вібрації незбагненної музики ще дужче застугоніли моїми нервами. 

Коридор закінчився чертогом неосяжних, безмежних обширів, стіни та стеля якого неясно видніли у непозбувних тінях. У самому його центрі, посеред вимощеної велетенськими блоками підлоги, зяяла кругла яма, над якою злинав фонтан полум’я, що, поволі довшаючи, здіймався у височінь одним безперервним струменем. Це полум’я було єдиним джерелом світла і водночас джерелом тієї несамовитої неземної музики. Навіть попри те, що мої вуха були навмисно оглушені, мене однаково звабила пронизлива зоряна мелодійність того солодкозвучного співу; і я відчув чуттєву принадність і запаморочливе піднесення. 

Я одразу збагнув, що це місце було святинею і що трансвимірні істоти, які мене супроводжували, були пілігримами, які її відвідували. Їх були десятки — а можливо, й сотні; але на тлі космічної неосяжності того чертогу всі вони видавалися крихітними. Вони гуртувалися перед полум’ям, і кожне з них на свій лад прибирало постави поклоніння; вони схиляли екзотичні голови або на знак ушанування робили нелюдськими руками та іншими кінцівками якісь таємничі жести. А голоси деяких, низькі, неначе рокіт барабанів, або пронизливі, немовби скрекотіння гігантських комах, було чути навіть на тлі співу полум’яного фонтану. 

Зачарований, я пройшов уперед і приєднався до них. Зневолений музикою та видивом полум’я, що зринало у височінь, я так само мало зважав на моїх чужинських супутників, як і вони на мене. Фонтан здіймався дедалі вище й вище, аж поки його світло починало мерехтіти на кінцівках і рисах колосальних тронних статуй, які видніли за ним — статуй, що зображували героїв, богів або демонів ранніх циклів чужинських часів, які пильно дивилися своїми кам’яними очима із сутінку безмежної таїни. 

Полум’я було зелене, сліпуче та чисте, неначе пломінь в осерді зірки; воно засліпило мене, а коли я відвів очі, повітря сповнилося складним плетивом барв, швидкозмінними арабесками, незчисленні й незвичні відтінки та візерунки яких ще ніколи досі не випадало побачити земному окові. І збудливе тепло пройняло мене до мозку кісток, сповнивши відчуттям повнішого життя… 

 

  III. Принадна сила Полум’я 

 

Музика зринала у височінь разом із полум’ям, і тепер я збагнув причину її періодичних відпливів і припливів. Поки я дивився та слухав, у моєму розумі народилася божевільна думка — думка про те, як дивовижно та екстатично було б метнутися вперед і кинутися стрімголов у це співоче полум’я. Музика немовби промовляла до мене, розповідаючи, що в мить вогненного танення я спізнаю всю ту втіху та тріумф, усю пишноту й піднесення, які вона обіцяла мені звіддаля. Музика благала, молила мене тональностями небесної мелодії і, незважаючи на ватяні затички у вухах, спокуса, яку я відчував, була майже нездоланною. 

Хай там як, але вона не цілком позбавила мене здорового глузду. Пройнятий раптовим жахом, як той, хто мало не піддався спокусі кинутися в провалля з високої кручі, я відступив назад. А тоді я побачив, що та сама страшна спонука охопила декого з моїх супутників. Дві істоти з шарлатовими крилами, яких я вже згадував раніше, стояли трохи осторонь від решти з нас. Аж ось, затріпотівши своїми дужими крильми, вони здійнялись у повітря та полетіли до полум’я, мов нетлі до свічки. На коротку мить світло, сяючи крізь напівпрозорі крила, стало червоним, а тоді обидві ті істоти зникли в білому жарі полум’я, що зринало вгору і лише на мить затріпотіло, їх поглинувши, а тоді запалало рівно, як і раніше. 

Тоді, наслідуючи їхній приклад, чимало інших представників найрозмаїтіших біологічних форм кинулися вперед і принесли себе в жертву полум’ю. Серед них були створіння з напівпрозорими тілами, були й такі, що виблискували всіма відтінками опалу; були крилаті колоси та титани, які ступали семимильними кроками;