Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

була там і одна істота з безсилими, недорозвиненими крилами, яка радше повзла, ніж бігла до полум’яного фонтану, шукаючи в нім ту ж прекрасну загибель, що і решта. Але серед них не було жодного мешканця цього міста: вони лише стояли і дивилися, незворушні та подібні до статуй, як і завжди. 

Потім я зауважив, що фонтан досяг найбільшої висоти і помалу починав спадати. Він рівномірно, але повільно опускався, і полум’я вже сягало половини тієї висоти, на яку здіймалося допіру. В цей проміжок часу більше не трапилося жодного акту самоофірування, а ті кілька істот, які ще стояли коло мене, зненацька відвернулися від полум’я та подалися геть, немовби скинувши із себе смертоносні чари. 

Йдучи геть, одне з високих, закутих в обладунки створінь звернулося до мене словами, що лунали, неначе звуки сурми, в яких безпомильно вчувалися нотки перестороги. У сум’ятті суперечливих відчуттів я, доклавши чималих вольових зусиль, пішов слідом за тим створінням. Й на кожному кроці навіяні музикою безумство та нестяма боролися з інстинктом самозбереження. Не раз я починав був повертати назад, але вчасно зупинявся. Спогади про подорож додому були розмиті й непевні, неначе мандри людини в опійному трансі; а музика співала за моєю спиною й розповідала про втрачене блаженство і про те полум’яне розчинення, швидкоплинна мить якого була кращою за еони смертного життя… 

 

9 серпня. Спробував узятися до нового оповідання, але робота не йшла. Поруч зі світом незбагненних таємниць, вхід до якого мені випало знайти, усе, що я міг уявити чи втілити в слова людської мови, видавалося зужитим і незрілим. І зараз спокуса повернутися до того світу незборима, як ніколи, а поклик тієї музики, що лунає в моїх спогадах, солодший за голос коханої жінки. Й увесь цей час мене мучила загадковість побаченого й почутого, а те, що мені вдалося помітити і зрозуміти так мало, завдавало мені танталових мук. 

Що то за сили, існування та дію яких я заледве міг збагнути? Ким є мешканці того міста? І ким є ті істоти, що навідуються до того божественного полум’я? Яка ж то чутка чи легенда прикликала їх із чужинських країв і потойбічних планет до місця неописанної небезпеки та винищення? І чим є сам той фонтан, у чому таємниця його принадності та смертельного співу? Усі ці питання дозволяли висувати безліч припущень, одначе не мали жодного розумного пояснення. 

Я планую повернутися туди знову… але вже не сам — цього разу хтось мусить піти зі мною, щоб стати свідком потойбічних див і небезпек. Усе це є надто дивним, аби взяти його на віру. Я мушу залучити собі на підмогу людину, яка підтвердила б усе, що я бачив, відчував і припускав. До того ж іще один спостерігач міг би збагнути те, про що я можу лише снувати припущення. 

Кого ж мені покликати з собою? Слід запросити когось із зовнішнього світу — когось, хто був би наділений високими інтелектуальними та естетичними здібностями. Можливо, варто звернутися до Філіпа Гастейна, мого побратима у царині красного письменства? Втім, боюся, він надто зайнятий. Але є ще каліфорнійський художник, Фелікс Еббонлі, він ілюстрував кілька моїх фантастичних романів… 

Еббонлі — саме та людина, яка зуміє по-справжньому побачити й належним чином оцінити той новий вимір, якщо, звісно, зможе приїхати. Зважаючи на його схильнісь до всього химерного та несьогосвітнього, гадаю, він буде просто зачарований і підкорений видовищами тієї рівнини та міста, по-вавилонському величних будівель і аркад, а над усе — видивом Храму Полум’я. Негайно напишу на його адресу у Сан-Франциско. 

 

12 серпня. Еббонлі вже тут: у своєму листі я залишив достатньо таємничих натяків щодо певних абсолютно нових сюжетів для картин у його стилі, і натяки ці були надто вже спокусливі, щоб він зміг опиратися розбурханій цікавості. Тепер я все йому пояснив і докладно відзвітував про свої пригоди. Він, як я бачу, має певні сумніви, і заледве чи можна його за це винуватити. Проте недовго йому залишатися недовірливим, адже завтра ми з ним разом відвідаємо Місто Співочого Полум’я. 

 

13 серпня. Думки розбігаються; мушу добрати слів і якнайстаранніше усе записати. Це буде останній запис у моєму щоденнику й останнє, що я будь-коли напишу. Коли я закінчу, то запакую цей щоденник і адресую його Філіпові Гастейну, який зможе розпорядитися ним так, як вважатиме за потрібне. 

Сьогодні я повів Еббонлі до іншого виміру. Його, як і мене раніше, вразили ті окремі кам’яні брили у Кратер-Ріджі. 

— Скидаються на уламки колон, споруджених долюдськими богами, — зауважив він. — Тепер я починаю вам вірити. 

Я попросив, аби він ішов першим, і вказав на місце, куди треба ступити. Еббонлі послухався без жодних вагань, і я дістав виняткову нагоду спостерігати за тим, як людина миттєво розтає у цілковитій нічогості. Одної миті він був там — а вже наступної на місці, де він стояв, видніла лише гола земля та далекі модрини, які щойно заступало від очей тіло мого друга. Я ступив слідом за ним і застав його, коли він, охоплений святобливим острахом, безмовно стояв серед фіолетових трав. 

— Це, — зрештою спромігся вимовити Еббонлі, — саме те, про існування чого я дотепер лише здогадувався, одначе ніколи, навіть у найнатхненніших своїх малюнках, не міг передати бодай натяку на щось подібне. 

Ми мало розмовляли, йдучи повз ряди монолітичних кам’яних брил до рівнини. Ген-ген удалині, за високими й величними пишнолистими деревами, золотаво-брунасті випари розвіялися, являючи очам видиво неозорого виднокола, а над видноколом, у глибині бурштинового неба, сяяли одна над одною низки небесних сфер і полум’яних летючих порошинок. Це було так, неначе хтось відслонив запону іншого, ніж наш, усесвіту. 

Ми перетнули рівнину і зрештою опинилися в межах чутності тієї чарівливої, неначе спів сирен, музики. Я застеріг Еббонлі, аби той заткнув вуха ватою, але він відмовився. 

— Я не хочу умертвляти жодного нового відчуття, яке можу пережити, — пояснив він. 

Ми увійшли до міста. Мій супутник був у цілковитому захваті й ущерть сповнився мистецькою втіхою, узрівши велетенські будівлі та містян. А ще я бачив, що музика вже заволоділа ним: його погляд невдовзі зробився застиглим і замріяним, як у споживача опію. 

Спершу він робив численні зауваги щодо архітектури та різноманітних істот, які проминали нас, а також привертав мою увагу до деталей, яких я дотепер не помічав. Хай там як, але коли ми наблизилися до Храму Полум’я, його цікавість до спостереження, схоже, ослабла, і натомість він дедалі сильніше заглиблювався в себе. Його зауваги лунали чимдалі рідше та ставали коротшими, здавалося, ніби він навіть не чує моїх запитань. Було очевидно, що звук цілковито приголомшив і зачарував його. 

Як і під час моїх попередніх відвідин, пілігримів до святині прямувало чимало — і вкрай небагато було тих, які від неї поверталися. Більшість належали до вже бачених мною еволюційних типів, а з-поміж тих, які були для мене новими, я пригадую одне прекрасне створіння з крилами кольору золота й небесної блакиті та іскристими, схожими на коштовні самоцвіти, очима, які, певно, були створені, аби віддзеркалювати принади якогось іншого світу, подібного до Едемського саду. 

Я теж, як і раніше, відчув ті самі нездоланні чари, що прагнули підкорити мою волю, те саме підступне й поступове викривлення думок та інстинктів, немовби музика діяла на мій мозок, наче якийсь невловний алкалоїд. Оскільки я вдався до свого вже звичного запобіжного заходу, то не скорився тому впливові так цілковито, як Еббонлі; та, менше з тим,