Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

вибила з неї дух.— Ти та клята Британі! Телефонуєш йому, переслідуєш...

— Британі? — шоковано перепитала Робін.— Я не Британі!

Вона вихопила з кишені гаманець.

— Глянь на мою кредитку — глянь! Я — Робін Еллакотт, я працюю з Кормораном Страйком...

— З виродком, який травмував Ноелю мозок!..

— Ти знаєш, за що його арештував Корморан?

— Бо Ноеля його суча жінка підставила!

— Ніхто його не підставляв! Він ґвалтував Британі, й по всій країні його виганяли з роботи, бо Ноель ліз до маленьких дівчаток! Він і сестрі своїй це робив — я з нею розмовляла!

— Брехуха! — закричала Аліса, знов намагаючись встати.

— Я! НЕ! БРЕШУ! — загорлала Робін і штовхнула Алісу назад на диван.

— Сука навіжена,— видихнула Аліса,— ану вимітайся з моєї хати!

— Спитай свою доньку, що він їй робив! Спитай Енджел!

— Не смій говорити про моїх дітей, стерво!

— Енджел, скажи своїй мамі, чи він...

— Що це тут за чортівня?

Захара так кричала, що вони не почули, як відчинилися вхідні двері.

Він був високий, чорнявий, з бородою, вбраний у чорний спортивний костюм. Одне око запало, зсунувшись ближче до носа, і це надавало Ноелю Брокбенку пильного і лячного вигляду. Не зводячи з Робін погляду темних затінених очей, він повільно нахилився і підняв Захару, яка всміхнулася і потягнулася його обіймати. Водночас Енджел зіщулилася і відступила до стіни. Ще повільніше — і не зводячи очей з Робін — Брокбенк посадив Захару матері на коліна.

— Оце так зустріч,— мовив він з усмішкою, яка насправді обіцяла біль.

Пополотнівши, Робін спробувала непомітно намацати у кишені сирену, але Брокбенк вмить накинувся на неї, схопив за руку, стиснув шви.

— Нікому ти не подзвониш, гаденя ти мале — гадаєш, я не знав, що то ти, га?..

Робін спробувала вирвати руку, ще сильніше натягнувши шви, і закричала:

— ШПЕНИК!

— Ліпше б убив тебе, поки мав нагоду, гаденя!..

Тоді з гучним хрускотом піддалися й провалилися вхідні двері. Брокбенк відпустив Робін і рвучко розвернувся. В ту саму мить до кімнати влетів Шпеник з наставленим ножем.

— Не ріж його! — видихнула Робін, хапаючись за поранену руку.

Шестеро людей, що напхалися до маленького приміщення, на якусь мить завмерли — всі, навіть маленька Захара, що вчепилася в маму. А тоді почувся тоненький голос. Він був повний відчаю і тремтів, але нарешті зазвучав завдяки присутності вкритого шрамами чоловіка з золотим зубом, який міцно стискав у татуйованих пальцях ножа.

— Він мені це робив! Мамо, робив! Він мені це робив!

— Що? — спитала Аліса, витріщившись на Енджел. ЇЇ обличчя аж витягнулося від шоку.

— Він мені це робив! Те, що каже ця пані!

Брокбенк якось конвульсивно смикнувся, але Шпеник зупинив його, наставивши ножа здоровилу в груди.

— Не бійся, мала,— сказав Шпеник до Енджел, вільною рукою затуляючи її. Його золотий зуб блимнув у світлі сонця, що повільно сідало за будівлі на тому боці вулиці.— Більше не робитиме. Скотина,— видихнув він в обличчя Брокбенку.— Я б з тебе шкуру спустив.

— Про що ти говориш, Енджел? — спитала Аліса, притискаючи до себе Захару. Її обличчя тепер скидалося на алегорію страху.— Він ніколи...

Брокбенк раптом нахилив голову й атакував Шпеника по-регбістському, як колись. Шпеник, удвічі тонший за Брокбенка, відлетів, мов лялька; всі почули, як Брокбенк вискочив за вибиті двері. Шпеник, страшно лаючись, кинувся навздогін.

— Облиш його! Облиш! — закричала Робін і побачила, як двоє чоловіків один за одним пробігли за вікном.— О Боже! ШПЕНИКУ! Поліція тебе... Де Енджел?

Аліса вже вибігла з кімнати слідом за донькою, лишивши засмучену маленьку Захару волати й плакати на дивані.

Робін, яка розуміла, що за двома чоловіками не встигне, раптом пробив такий трем, що вона просто сіла навпочіпки й охопила голову руками. На неї хвилями напливала нудота.

Вона зробила те, що хотіла, і від самого початку знала, що будуть жертви. Вірогідність, що Брокбенк утече або отримає ножем від Шпеника, теж розглядала. Але тут і тепер Робін була певна тільки того, що не зможе завадити ні першому, ні другому. Кілька разів глибоко вдихнувши, вона встала і пішла до дивана, щоб заспокоїти налякану малу. Але — і це було не диво, бо в уяві маленької дівчинки Робін була пов’язана з цим буйством і колотнечею,— Захара закричала ще дужче і спробувала копнути її ніжкою.

— Я й гадки не мала,— повторювала Аліса.— О Боже. Боже. Чого ти мені не сказала, Енджел? Чого мовчала?

Западав вечір. Робін увімкнула лампу, і та кидала на кремові стіни бліді сірі тіні. На спинці дивана ніби зіщулилося троє пласких горбатих привидів, що повторювали кожний Алісин рух. Енджел скрутилася в мами на колінах і схлипувала, і разом вони хиталися туди-сюди.

Робін, яка вже двічі готувала чай і зварила для Захари спагеті, сиділа на підлозі під вікном. Вона гадала, що мусить дочекатися слюсаря, щоб той полагодив вибиті Шпеником двері. Поліцію ніхто не викликав. Мати й донька все перемовлялися, а Робін почувалася чужою й непроханою, але не могла покинути цю сім’ю без міцних дверей і нового замка. Захара заснула на дивані поруч з мамою і сестрою, смокчучи пухкий пальчик і тулячи до себе непроливну чашку.

— Він сказав, шо вб’є Захару, якшо я тобі скажу,— відповіла Енджел у мамину шию.

— О Господи Ісусе! — простогнала Аліса, поливаючи сльозами доньчину спину.— Боже милостивий.

Робін відчувала щось зловісне — ніби в животі товчуться повзучі краби з гострими ніжками. Вона написала повідомлення мамі й Метью — мовляв, поліція хоче показати їй ще кілька фотороботів,— але обоє хвилювалися через її довгу відсутність, і вона вже не могла вигадати адекватних відмовок, щоб вони не поїхали її забирати. Раз у раз вона перевіряла, чи не поставила якимсь чином свій телефон на безгучний режим. І де Шпеник?

Урешті-решт прийшов слюсар. Робін назвала йому дані своєї кредитки, щоб заплатити за ремонт, а тоді сказала Алісі, що має йти.

Аліса лишила Енджел і Захару на дивані й разом з Робін вийшла на сутінкову вулицю.

— Слухай,— сказала Аліса до неї.

На її обличчі лишилася смужки висохлих сліз. Робін розуміла, що Аліса не звикла дякувати комусь.

— Дякую, чуєш? — майже агресивно заявила вона.

— Нема за що,— відповіла Робін.

— Я б ніколи... ну тобто... ми ж у церкві