Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Алло, привіт. Це Імагін.

Там відповіли.

— Я ось про що хотів запитати… У вас о котрій останній сеанс?

Знову відповідь.

— А можна я тоді об одинадцятій під’їду? Охорону попередиш? Звісно! — Імагін розсміявся, — домовимося. До зустрічі!

Завершив дзвінок, підморгнув, нахилився, легко цілуючи Настю, яка дуже вже підозріло дивилася на нього.

— Збирайся, маленька. Їдемо туди, де дуже багато льоду. Тільки краще джинси одягни та шкарпетки теплі візьми.

— Імагін… — а потім піднявся, прямуючи в спальню. На її оклик відреагував трохи не так, як Настя сподівалася. Обернувся, подивився питально, мовляв, 'чого сидимо?', Показав руками, щоби підіймалася, зник з очей, здається, у гардеробній. — Імагін! — Тусі нічого не залишалося, як піти за ним.

Гліб до цього часу встиг уже зняти домашню футболку, розв’язати лямки на штанах, стягнути і їх, дістати й застрибнути в спортивні, обернутися.

— Настусю, зараз десята, нас чекають на одинадцяту, ми маємо швидко зібратися і їхати, — а потім підійшов, обійняв, взявся за низ футболки, ненав’язливо стягнув, відкинув убік… чомусь забувши, що він же в них любить чистоту, схопився за пояс шортів, Настя притримала. — І шкарпетки не забудь… — відпустив, поцілував у кінчик носа, вийшов, на ходу натягуючи футболку вже на себе.

Довелося збиратися, виконуючи його інструкції.

Решту часу до виходу, яку Гліб витратив на легку вечерю, якою нагодував і себе, і підозрілу Настю, пошуки ключів від машини та інші дрібниці, Веселова спостерігала за ним.

Він надихнувся так, ніби треба було щось епохальне, нереальне, дуже для нього бажане.

— Готова? — її взяли за руку, вивели з квартири, щасливо насвистували, спускаючись вниз, вмикаючи в машині гучну музику, вели спокійно, постукуючи по керму, періодично дивлячись на мовчазну Настю, підморгували, щоби знову стежити за дорогою. Зупинилися ж біля одного зі ще відчинених міських торгових центрів.

— Нам на третій, — охоронець, явно хотів сказати, що через кілька хвилин будівля зачиняється, тільки кивнув, коли Гліб кинув фразу замість вітання, щоби тут же знову потягнути Настю до ескалаторів, паралельно набираючи чийсь номер. — Алло, ну ми вже тут. Через три хвилини підійдемо.

Вирішивши, що питати в нього зараз, сенсу немає ніякого, Настя змирилася, дозволяючи потягнути себе спочатку на другий, а потім і на третій поверх порожньої вже будівлі. Потім дівчина намагалася йти досить швидко, щоби встигати за кроком Імагіна, а коли він загальмував, ледь не налетіла на спину.

— Ну ось, маленька. Лід. І він весь наш, — Гліб обернувся, підморгнув, потягнув далі — у бік порожньої ковзанки, поруч зі входом на яку їх чекав усміхнений чоловік.

***

— Глібич, — чоловік простягнув руку, вітаючись, вони з Імагіним навіть вдарилися плечима, демонструючи рівень близькості.

— Привіт, пробач, що несподівано. Ми якось в останній момент зрозуміли…

Гліб обернувся, усміхаючись Насті, а вона тільки плечима знизила. Він же може і зрозумів в останній момент, а її взагалі перед фактом поставили.

— Мені-то що? Зайвих грошей не буває, тому я не ображаюся, — чоловік глянув за плече Гліба, явно оцінюючи супутницю, а потім шанобливо похитав головою, мовчазно схвалюючи.

Це додало в скарбничку роздратування Насті ще одну монетку.

Вона ж цілком може не вміти… і не хотіти. Тим більше, якщо збирався знайомити з товаришем, міг би попередити.

— Мою флешку під‘єднаєш? Музика у вас тут… — Гліб скривився, дістав із кишені носій пам’яті, простягнув чоловікові, той кивнув, погрозив пальцем, а потім пропустив їх через турнікети, дозволяючи зайти.

— Тридцять восьмий же? — нахмурена Настя кивнула, стежачи за тим, як Імагін перехиляється через стійку, дістає пару ковзанів, простягає їй, інші бере собі.

— Я вас залишу, хлопців, як закінчите, набереш, Глібич, — чоловік же, який їх зустрів, знову простягнув руку, потиснув Імагінову, усміхнувся Насті. — Це найвищий рівень довіри, ковзанка для хокеїста — святе! — він підвів палець до неба, а Настя чомусь зніяковіла.

Згадала, як її колись не дуже вразив хокейний матч, і перед Глібом стало соромно. Адже він дійсно все це любить. І сюди її привіз тому, що кохає. З надією, що їй теж сподобається…

— Ходімо, — знову перехилившись через перегородку, Гліб потягнув її до лавок, призначеним для перевзування.

Сам він взув ковзани швидко, а їй було сказано чекати. Ну вона й чекала. А потім стежила за тим, як професіонал шнурує взуття вже на її ногах.

Завжди було цікаво, як це робиться правильно, наскільки має бути туго, де вільно, але ніякого секрету в діях чоловіка не помітила.

— Каталася раніше? — закінчивши, Імагін підняв погляд. Він дивився захоплено, ніби сп’янів від близькості льоду, а Настя насторожено. Похитала головою.

Їй цікава була реакція — розчарується чи ні. Він взагалі ніяк не відреагував. Узяв за руку, повів у бік стулок, які відокремлювали лід від кімнати.