Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Хіба це не геніально — завербувати емігрантів або нащадків емігрантів, розмістити кілька десятків молодих агентів — названих у документах Зернами — як політичних активістів у найважливіших державах Європи і допомогти їм робити кар’єру у структурах влади, щоб через певний час мати у своєму розпорядженні досконалі джерела інформації й отримати шанс формувати політику окремих держав Старого світу. Як свідчать оприлюднені документи, Зернам допомагав спеціальний аналітичний відділ, який послуговувався всією розвідницькою інформацією. Це означало, що агенти мали доступ до особливої інформації, завдяки якій вони здавалися своїм європейським начальникам геніями — прозорливі, ефективні, далекоглядні, досконало обізнані у міжнародних відносинах, планах і намірах інших держав.

Документи стосуються тільки Німеччини, але гадаю, що історики решти європейських держав швидко почнуть замислюватися, хто був американським шпигуном у них. Я впевнений, що у Польщі такий був.

Отож те, що американці розпочали таку операцію, видається мені можливим, а з певної точки зору — просто необхідним.

А те, що діялося потім? Чи воно видається мені так само правдоподібним?

На початку 1933 року трапилися дві події. Адольф Гітлер став канцлером, розігнав парламент і позбавив світ ілюзій щодо напряму, в якому рухатиметься Німеччина. Через місяць Франклін Делано Рузвельт прийняв присягу і став тридцять другим президентом Сполучених Штатів. Збіг обставин, але новопризначені голови обох держав зіткнулися з величезною економічною кризою і її наслідками — розчаруванням та злістю громадян. Гітлер мав на це просте і дієве рішення: війну. Не приховував цього, прагнув цього, розвиток військової промисловості та наступні інвестиції ефективно виводили країну з кризи.

Рузвельт дивився на це із заздрістю. Його Новий порядок із пакетом реформ і програмою громадських робіт до певної міри допомагав, але ніяк не сприяв стимуляції економіки, яку гарантувала війна. Відтак американцям ніщо так не йшло так на руку, як велике європейське заворушення, на якому американська промисловість могла заробити, постачаючи, фінансуючи й підтримуючи всі сторони конфлікту. Ідеальна ситуація: самим стріляти немає потреби, можна байдуже спостерігати за заокеанською бійнею, як за фільмом у кінотеатрі, а тимчасом валюта пливе швидким потоком, кількість працевлаштованих зростає, криза подолана.

Якщо європейці хочуть повирізувати одне одного, нехай собі вирізують, а ми тримаймося від цього подалі й принаймні на цьому заробімо. У нас там свої люди, підштовхнімо їх у правильному напрямку, допоможімо їм розбурхати пекло, і завдяки цьому американські сім'ї знову житимуть у добробуті.

Міркуючи й діючи таким чином, американці — свідомо чи ні — доклали рук до авантюри, наслідком якої стало знищення понад сімдесяти мільйонів людських істот, у тому числі майже п'ятдесяти мільйонів цивільних.

Ключова і найбільш шокуюча фраза з одного з оприлюднених рапортів Клайва Лебрехта звучить так: «Я мав вірити, що роблю це для своєї вітчизни. Інакше збожеволів би».

Приголомшливо. Цинічно. Жорстоко. Але логічно.

Ми не повинні також забувати, що та сама адміністрація Рузвельта остаточно вирішила — всупереч американській громадській думці — долучитися до війни. Резонно вважаючи, що лише це остаточно витягне країну з кризи. Вважаючи, що принесення в жертву кількох сотень тисяч солдатів варте щастя понад ста мільйонів американських громадян.

Інші часи. Інша моральність. Інакше сприйняття війни.

Але на запитання, чи видається мені це можливим, вкотре відповідаю: безумовно.

З одним застереженням. Дуже хочу вірити, що Клайв Лебрехт тільки до певного моменту виконував вказівки американських можновладців. Що в певний момент перестав бути американським агентом і перейшов на інший бік, що його фанатична лояльність перестала бути розвідницькою грою і стала автентичною. Про це свідчить факт, що останні документи походять з літа 1941 року, ще до оголошення війни Сполученим Штатам і задовго до Ванзейської конференції в січні 1942 року. До того ж, аналітики й довірені особи акції «Отруйне зерно» були найактивніші в 30-ті роки, коли для них важливо було посилити національні та ксенофобські настрої у Старому світі.

На запитання, чи це можливо, що під час Ванзейської’ конференції Клайв Лебрехт і далі виконував накази американських можновладців, я відповідаю: ні. Ніколи в це не повірю, не можу. Клайв Лебрехт тоді вже не існував, помер, був глибоко похований у покаліченій психіці подвійного агента. Піддався нацистській ідеології, повірив у брехню, яку сам раніше створював, аби маніпулювати своїми товаришами. Тіло Клайва Лебрехта, хлопця з Монтани, зайняв навіжений рейхсфюрер СС Генрих Гіммлер.

Запитання друге: що це означає?

Що означає, що другий після Гітлера нацист, головний ідеолог III Рейху і головний ініціатор Голокосту до певного моменту був американським шпигуном?

Я не уявляю. Але я не здивувався б, якби американці мали віддати євреям один зі своїх штатів, аби розрахуватися за кривду, головним автором якої виявився американський громадянин, до певного моменту керований спеціалістами з Вашингтона. Згадана Монтана, рідний штат Клайва Лебрехта, підійшла б для цього якнайкраще; на просторі, значно більшому за Польщу та в п’ятнадцять разів більшому за Ізраїль, живе всього мільйон людей, тож надмір місця компенсував би семимільйонному населенню Ізраїлю зміну клімату на суворіший.

Насправді я не вірю в такий вид справедливості, коли за провину кількох осіб через декілька десятків років має бути покарано цілий народ. Але діюча адміністрація Сполучених Штатів напевно мала б наважитись на якусь символічну компенсацію.

Відучора коментатори у всьому світі перекрикують один одного, інформуючи нас, що все закінчилося. Що закінчився світ, який ми знаємо. Що після компрометації США і позбавлення їх права бути першим поліцейським західної цивілізації — на невизначений час — починаємо наново писати історію.

Може, таку, може, й ні. Я не поспішаю писати історію. Гадаю, що лише в наступні десятиліття можна буде оцінити, свідками чого насправді ми є сьогодні. І хто знає, може, ця історія не буде веселою.

Але я оптиміст.

Так, сам трохи усміхаюся, коли це пишу.

І я досі оптиміст.

Тому що не вірю в силу народів і цивілізацій, яка виникає зі смертовбивства, розмахування автоматом і замітання секретів під килим в ім’я якоїсь вигаданої вищої необхідності. Вірю в правду, в діяльність з піднятим забралом, вірю в гордість за великі справи, але лише тоді, коли вона підбита соромом за справи малі.

Матеріал підготував і випустив телеканал CNN. Не Аль-Джазіра, не один із публічних каналів Китаю чи Росії, не якийсь керований навіженими ліваками кабельний канал. Поважна станція, перше американське інформаційне телебачення. Американці, що там працюють, вирішили, — напевно, не без дискусій, — що навіть якщо зараз викличуть сум’яття, то в кінцевому рахунку правда для їхньої вітчизни буде краща за брехню.

Звісно, їх