Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

ми в товаристві тендітної пані, і зовсім не гоже змушувати її спостерігати за вашим безчинством.

Канре видалося, що тепер герцог таки стурбований тим, що Жаррак насувається на його супутника, а той сидить, скований чаром, і не може дати жодної відсічі. Втім, і без срібних пут сила алхіміка проти сили чаротворця — нерівне протистояння.

— Вашої думки ми неодмінно спитаємо, якщо знадобиться, герцогу, — відказав чаротворець. — Але поки що я б волів поговорити з паном Фрейріхом. Маестро. — Він позирнув на Канре і кивнув.

Вона гарно завчила свою роль на сьогодні, тому підвелася та дістала з крихітної вишитої торбинки чорні баночки розміром із наперстки. Тоді підійшла і показала їх Фрейріхові, краєм ока слідкуючи, аби його супутник залишався на місці.

— Чи відомо вам, що це таке? — спитав Жаррак.

— А чим це може бути, окрім порошків? — пирхнув алхімік, нервово косячись на зілля у відкритій долоні дівчини.

— Чудово. А може, також підкажете нам, що це за порошок і звідки він тут узявся?

— Чи ви знущаєтеся з мене, Престе? Якої синьки я маю знати про ваші темні справи?

— А чого ж одразу темні справи? — хмикнув чаротворець.

Канре тим часом зняла бирку з однієї баночки, а тоді торкнулася високого бокала, наповненого вином, до якого Фрейріх навіть не зазирав — мабуть, боявся отрути. Тепер же дівчина примітила, як його палючі очі слідкують за кожним порухом: як вона ламає крихітну печатку, як підчіпляє кришечку нігтем.

— Не робіть цього, — прошипів алхімік, і дівчина зрозуміла: він боїться того, що всередині, — а радше того, що очікує знайти всередині. Боїться, може, навіть більше, ніж видати свою причетність до вбивства у Вінні.

— Так, — підтримав його Ельбрах, у голосі котрого озивалося хвилювання. — Якщо вже алхімік радить вам утриматися від відкриття цієї баночки, то краще послухати його. Вам, маестре Престе, може, й звично вже без ноги живеться, але зле буде, якщо ваша пані, скажімо, позбудеться рук через химерне зілля і не зможе виводити свої квіточки на серветках.

Проте Канре, ігноруючи зауваги герцога, обережно схопила кінчиками пальців кришечку й відставила її на стіл, а тоді хлюпнула весь вміст у вино і збовтала його як слід.

— Не робіть цього, — приречено повторив Фрейріх, коли Жаррак узяв бокал і підніс його на рівень своїх очей, вдивляючись у бовтанку всередині.

— Чому? — підкреслено ввічливо поцікавився Жаррак.

Фрейріх стулив вуста. Канре шкода було дивитися на нього, такого переляканого і позбавленого колишнього шарму, як і схильності до бравади. Та вона сіпнула себе подумки: сама ж вирішила, що нікуди не поїде й ховатися не буде, поки чоловік вирішує проблеми її минулого, які так невчасно видобули на світло віннські гості. Сама так вирішила, то годі тремтіти, мов напнута срібна нитка, пришпилена до Фрейріхової шкіри її дотиком і Жарраковою силою.

Плетиво чару й досі вирувало довкола чоловіка. Канре звикла до всіх його облич, бо вірила: не можна прагнути лише одного. Не можна бачити лише яскравий бік і не визнавати існування інших. Адже тоді, коли чар захоплення згасне, відкриваючи внутрішню темряву, буде сутужно.

Їй здалося, що час уповільнився: ось Жаррак спинився перед Фрейріхом, ось опустив бокал, ось сколихнулося вино, майже хлюпнувши за тонку скляну грань.

— Годі! — видихнув алхімік, коли бокал майже діткнувся його вуст. Він важко дихав і розчервонівся, як стиглий томат, спідлоба позираючи на зосередженого Жаррака.

— Ви вип’єте це. Або скажете, що тут, — відповів чаротворець із тією мірою твердості в голосі, яка не залишала Віллеві варіантів.

— Цанія! Заради господа нашого, це клятуща цанія!

Щойно Фрейріх мовив це, Жаррак забрав бокал від алхімікових вуст і мигцем повернув його Канре, навіть не озираючись у її бік.

— Так! — гарикнув віннець, спльовуючи слину, мовби вона була отруєною вже. — Заберіть зілля негайно! Воно випаровується й отруює все довкола. Якщо не хочете, щоб ваша безцінна шльондра…

Фрейріх не договорив. Жаррак замахнувся і вгаратав його навершям ціпка. Голова алхіміка, хитнувшись на в’язах, упала набік. Зі скроні збігла цівка крові й закапотіла на шовкову шийну хустину.

Канре вдихнула аромат вина: теплий, медовий, мовби зілля присмачило його новими відтінками. Ельбрахів спокій дав помітну тріщину.

— Маестри, це занадто, — кивнув він у бік загрозливого бокала, на думку Фрейріха, повного смерті. — Цанія здатна порішити всіх у цій кімнаті, а якщо проллється на килим, то і всіх у домі. Маестр Вілль не збрехав: вона дійсно випарується, осяде всередині і розпустить коріння в легенях, а тоді задушить кожного, хто носить її в собі. І ніяке, прости господи, кровопускання не вирятує, коли те зло засяде глибоко. У Жуані коріння часом вилазить на чолі, мовби роги, — і тоді хворий підлягає спаленню заживо, бо, бачте, став пристанищем для демона. Я бачив такі випадки і скажу, що не хотів би розділити долю жертв.

— З вашого дозволу, ми обговоримо це трохи пізніше. — Жаррак посміхнувся і зиркнув на герцога. — Не турбуйтеся, до Жуану настільки далеко, що виросли б у вас хоч роги, хоч третє око на лобі, це не принесе загрози. Спалити вас може тільки погляд панни, якій вирішите не повертати стрічки після балу.

Ельбрах не усміхнувся на цей жарт.

— Якщо ви спробуєте зашкодити мені чи моєму супутникові, це спричинить міжнародний скандал, Престе. Що б там не вчинив Вілль із вашого погляду, розумієте ж, що це можна — і треба — загладити спокійно та вдумливо.

— Згоден. Вашого супутника спокійно та вдумливо засуджено до смерті за умисне вбивство, — відповів Жаррак і провів вказівним пальцем уздовж артефакта, виплітаючи чар слово за словом, а тоді блимнув на алхіміка: — І бажаю вам доброї ночі.

Ельбрах тільки й встиг втягнути носом повітря, коли чар скував його, і за мить чоловік занурився в сон, якому не встиг вчинити спротив.

Жаррак тут же опустився в крісло і сперся чолом об руки, які спочивали на наверші ціпка. Канре, почувши важке дихання