Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

Вискочивши на вулицю, я голосно грюкнув дверима, дістав сигарету й запалив, розмахнувся і кулаком заїхав у бік джипа. Біль обпік руку, але зараз це здавалося лише легким укусом у порівнянні з тим, що творилося всередині.

— Бл*дь, бл*дь, бл*дь! — закричав на всю парковку, і, зробивши пару затяжок, викинув недопалок, пальцями зариваючись у волосся, спиною ковзнув по машині, впавши на землю.

Спершись об залізо, зрозумів, що мені хочеться просто завити, щоб хоч якось полегшити або попустити свої емоції. Рознести б все на шмаття, а потім до крові, до втрати свідомості бити Шираєва. Насолодитися його кров'ю й болем.

— Господи, — прошепотів я, і мені вперше захотілося заплакати.

Просто не розумів, як поводитися, як хоч трохи заспокоїтися, і не дати собі зірватися. Адже я міг прямо зараз задушити цю гниду, але розумів, що потрібен своїй крихітці, вона мене чекає там, на лікарняному ліжку. Зранена не тільки тілом, а й душею, розчавлена й принижена — він просто її розтоптав. Не знаю, чому вона залишила дитину, але якщо тільки вона скаже, що виродок змусив її відмовитися від Ліки, я обіцяю йому найжорстокішу смерть.

Нарешті, сяк-так взявши себе в руки, я піднявся з землі й пройшов у будівлю, збираючись наплювати на заборону хірурга й пройти до Лії. Хочу бачити її, і крапка!

Зараз, ступаючи по кахелю широким кроком, я зрозумів, що в мені щось змінилося, і це щось було дуже вагомим. Тепер жодна мерзота не посміє підійди до Лії й дочки, жоден покидьок не увійде в наше життя, тому що я всіх буду безжально вбивати. Всі, хто тільки посміє зачепити мою сім'ю, відправляться в пекло!

— Даміре, — почув голос брата, але навіть не глянув на нього, цілеспрямовано прямуючи в кабінет хірурга.

— Даміре Тімуровичу, — покликав вже Михайло, але я і його проігнорував, збираючись дізнатися, в яку палату перевезли Лію.

Не переймаючись питаннями ввічливості та іншої хе*ні, я без стуку штовхнув двері, й переді мною одразу постав лікар, ошелешено дивлячись в обличчя.

— В якій палаті? — строго запитав я, наплювавши на те, що він може викликати охорону.

Зараз ніхто не смів мені заважати: поки я не побачу її, звідси не вийду.

— Що Ви собі дозволяєте? — переполошився мужик, але я одразу опинився біля столу і навис над ним.

— В якій палаті Лія Олександрівна? Відповідай, або я зроблю так, що з завтрашнього дня ти більше не зможеш працювати в жодній лікарні!

— У двадцять сьомій, — нарешті відповів він, і я випростався, збираючись вийти, як лікар додав тихим голосом: — Тільки прошу, їй потрібен відпочинок.

— Не турбуйтесь.

Розвернувшись, я покинув кабінет, і пішов відразу ж на пошуки двадцять сьомої палати. Та знаходилася на другому поверсі. Схопивши на вішалці білий халат, я накинув його на плечі і, підійшовши до дверей, завмер, дозволивши собі трохи заспокоїтися. Біля малої повинна бути позитивна енергія — лайна вона вже наїлася по самі вуха.

— Даміре, ти впевнений у тому, що робиш? — почув я десь збоку, і, повернувши голову, помітив брата за кілька кроків.

— Я хочу потримати її за руку, — відповів я, і взявся за ручку дверей.

— Хай там що, брате, вона дівчина.

Від почутого мене пронизав біль, я різко розвернувся і схопив Кирила за футболку біля самого горла, і з силою прибив до стіни.

— Вона — мати твоєї племінниці, вона — моя кохана жінка, вона — та, кого цей виродок посмів ґвалтувати, до того ж — вагітною! І ти смієш мене ще про щось попереджати? — сердито прошипів йому в обличчя, все міцніше стискаючи тканину футболки. — Шукай краще псів, які зжеруть його погане тіло, тому що жити йому залишилося недовго!

Ривком відштовхнув брата, і, зібравшись із силами, увійшов в палату, немов занурюючись в інший світ. Тут була абсолютно інша атмосфера, тільки звук приладів порушував тишу, а на екрані відображалася кардіограма серця Лії. Тихо причинивши за собою двері, я пройшов до ліжка і завмер, поглядом зупинившись на обличчі абсолютно блідої дівчини. Вона не була схожа на себе, немов інша людина, інше тіло. На обличчі, на обох вилицях виднілися величезні синці, права брова розбита і заклеєна пластиром, а на шиї «красувалася» глибока подряпина. Я знову стиснув кулаки й видихнув, намагаючись триматися, бо бачити Лію побитою, виявилося набагато складніше, ніж я очікував.

Посунувши стілець, я присів біля самого ліжка і обережно, намагаючись нічим не порушити спокій малої, взяв її за руку. Пальчики були опухлими, а вище на руках теж проступали синці. Різко схилився й щокою припав до долоньки, з болем прикриваючи очі. Маленька, тендітна і беззахисна, вона весь цей час справлялася з цією гнидою одна, повністю віддалася йому, а я досі не знав чому. Як же було боляче за неї, як складно. Хотілося обняти міцно-міцно і сказати, що більше ніхто не посміє її образити, але я тримався з останніх сил. Тримався, щоб в жодному разі не потривожити її, не завдати ще більшого болю її тілу. Повільно, зовсім трошки розгорнув маленьку долоньку і носом уткнувся в неї, вдихаючи ледь помітний мені запах. Вона пахла інакше, не так, як раніше, коли жила зі мною. У той час в ній панувала ніжність, щастя і ласка, а тепер все це було зруйноване. Упевнений, що Лія припинила, як раніше, займатися собою, тому що, все це зараз втратило будь-який сенс. Чомусь зараз згадав, як вона підбирала білизну, наносила улюблені парфуми або просто посміхалася мені своєю щасливою посмішкою. Тепер же я бачив перед собою зовсім іншу людину. Людину, яка втратила все, що у неї було.