В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Та ні, це ви мене вибачте, — наче схаменувся підполковник, — захопився й забув, що деякі професійні вислови можуть не зрозуміти. Словом «пилососити» ми називаємо ретельне обнюхування собакою якоїсь території. Так вона може виявити мікрочастинки, які залишили після себе злочинці, що торгують зброєю чи наркотичним дурманом. До речі, наші «чотирилапі випускники» демонструють за кордоном серйозну підготовку. Так що реноме країни підтримується на належному рівні. Водночас українські фахівці там одержують разів у п'ять більше, ніж на Батьківщині. Отаке приємне з корисним…

Коли інтерв’ю закінчилося, Лисиця відчув неспокій. Стало незатишно. Всередині щось муляло. Якась думка настирливо свердлила єство. Причому впевнено переходила на перфоратор. Це відчуття почало з’являтися під час розмови. Хоча жодного питання про смерть батька підполковникові не ставив. Але щось близьке до «вовчих» убивств гризло й гризло. Не спиняючись ні на мить. Наче невситима піранья.

— Зараз вас проведуть, — почав до когось дзвонити Гжицький, — покажуть нашу «імперію». Алло, Підгорний? Чим займаєшся? Ясно. Забіжи до мене. Тільки в темпі.

Коли телефон сховався до кишені, уже біля дверей підполковник запропонував:

— До речі, я їду до Києва. Можу підкинути після екскурсії. Комфорт, правда, не гарантую. Старенька «сімка» «Жигулів». Службова. Моя «Маджентіс» на ремонті. Підшипники міняють.

— Та ні, дякую. Я на своїй.

— Тоді бувайте. Думаю, вам сподобається.

— На все добре. Дякую за цікаву розповідь.

У двері постукали. Начальник відчинив. На порозі стояв молодісінький сержант і часто дихав. Біг, сердега. Але, схоже, в цього підполковника інакше й не можна.

— Ось, забирай шановного пана журналіста й покажи йому наші володіння. Тільки дивись мені. Щоб усе зробив, як належить.

— Василю Віталійовичу, що ви таке говорите, — дещо обурився сержант, — уже ж не вперше.

— Нагадування ніколи не завадить. Повторення мати навчання.

Лисиця рушив за сержантом.

— Ще раз дякую, — сказав Лисиці підполковник. — Маю досвід спілкування з пресою, але сьогодні відбулося все якось особливо. Просто. Приємно. Чи що… Бувайте.

Богдан чемно відповів…

Дорога додому в Лисиці завжди виходила чомусь коротшою, ніж туди. Може, люба Асікс летіла швидше, бо вдома її вершник почувався комфортніше, ніж деінде? А може, цей феномен потребував наукового вивчення? Проте відбувалося так завжди. Цього разу також. Хоча ні. Тільки-но рушив, знову якась гостра скалка впнулася в думки. Весь час хотілося її витягти. Але — не виходило.

Черговий дзвінок від Бондаренка. Знову довелося говорити за кермом. Виявляється, Гжицький-старший незадовго до смерті вдихав хлороформ. Значить, комусь був потрібен саме такий — беззахисний і безпорадний. Навіщо? Щоб убити за допомогою вовка. Обидві жінки не могли протистояти звірові. А от генерал… Цього голими зубами не візьмеш. Без бою не здасться. А якщо ще й виграє? Тому й обрали саме такий шлях. Значить, це не випадковість. Гжицького-старшого вбито. Дідько! Новий поворот. Скільки можна. Почуваєшся, як на звивистій гірській дорозі. Або — на сковороді. Без олії. Чи антипригарного покриття.

Коли Гостомель залишився позаду, проїхав ще трохи і, вибравши зручне місце, звернув до лісу. Зупинився. Опустив скло з обох боків. Благодать. Первозданна природна краса. Хочеш — пий очима, вухами, серцем. А хочеш — перетворюйся на босоноге дитя й безтурботно гасай під пильним Маминим доглядом. Можеш вистрибом. Можеш із криком. Ніяких заборон і обмежень. Матуся все зрозуміє… Але… Зараз не до цього. Тривожні думки. Питання, на які терміново треба знайти відповіді… Терміново…

Квапливо дістав диктофон. Увімкнув. Прослухав інтерв’ю. Потім ще раз. Ще. І відразу все стало зрозумілим. Опинилося на своїх місцях. Ну, майже все… Рука потяглася до телефону.

Якби не мав із собою «шмайсера», не робив би того, що почав. Але надійний помічник підморгував про готовність до будь-яких пригод. І примх повелителя. Тільки командуй. Виконає будь-яку.

Машину заховав за кілька дворів. Заїхав до глухої занедбаної вулички й залишив там, де вона робила поворот. З центральної не видно. Узяв барсетку. Дістав пістолет. Підготував до стрільби. Поставив на запобіжник. Заховав назад. Вимкнув телефон.

Рушив поволі, хоча серце стукотіло й нестримно рвалося вперед, наче сімнадцятилітній юнак до жіночого гуртожитку.

Новий паркан із профнастилу. Виблискує, розігрітий сонцем. На металевому стовпчику хвіртки — кнопка дзвінка. Під нею — гумова подушка. Молодець. Усе за правилами техніки безпеки. Кілька разів натиснув. Ніякої реакції з того боку. Повторив. Знову трохи почекав. Подвір’я продовжувало мовчати.

«Що ж, — подумав весело, — давно в халепах не бував. Треба згадати молодість».

І… рушив через паркан. Непросто це. Дідько! Боляче обдер ногу. Без тренувань майстерність поволі втрачається.

Опинившись на подвір’ї, одразу дістав пістолета. Безпечна територія закінчилася. Можна нарватися на будь-яку несподіванку. Вона — така річ, що може чекати де завгодно. А тут — і поготів.

Усі будівлі цегляні. Зліва — невеликий сарай з двома синіми дверима. Справа — гараж на одну машину. Ворота чорні, металеві. Посередині одноповерховий будинок із верандою. Ще радянських часів. Але причепурений зовсім недавно. Новизною виблискували лаковані