Володимир Кільченський - Вітри сподівань

в душі тужили за полковником, за своїм сотенним, за своїм напоумлювачем — Макаром та іншими козаками…

Десь у затоці заґелґотіли гуси, і Сава, немовби прокинувшись, продовжив:

— Відв’язали нам руки, і ми похоронили тіло полковника під кленом та учинили обряд, читаючи заупокійні канони: «Упокой, Господи, раба Божого Станіслава…»

Козаки також на різний лад зашепотіли прощальні заупокійні слова. Посиділи ще якийсь час і один по одному почали відходити від гурту, аби набратися сил на завтрашній похід.

Уранці козацький табір розбудили перекати грому, і вже над їхнім табором рясними краплями пішов теплий серпневий дощ. Він не перешкодив козакам швидко зібратися, і рештки війська Кричевського пішим ходом потягнулися в бік Києва. Андрію вдалося вже добре порозумітися з Кидуном, а Саник вранці довго вовтузився з Павою, та все ж осідлав її, задобрюючи загребами.

Три десятники їхали поруч один одного, а вже перед обідом настала черга Крупені виїжджати в роз’їзд, і він, весело махнувши товаришам, пришпорив Дану та попрямував зі своїми на заміну козакам, які відбували своє.

Через п’ять днів військо зупинилось побіля Прип’яті, розбивши табір понад лівим берегом притоки Дніпра. Переправлялися через річку хто як і хто на чому, та до обіду вже були на лівому березі, і вибраний отаман Вороновський наказав готуватися до нічної зупинки. Переправившись через Прип’ять, козаки вже не чекали переслідування литовцями і, виставивши варту, почали рибалити, а багато охочих наважилось сходити на кабанів заради поповнення харчових припасів.

Цього вечора отаман дозволив усім випити оковитої, і виснажені козаки під розмови охочих до розповідей друзів позасинали просто на землі побіля вогнищ. Сава, охоронець полковника, і сьогодні розповідав про те, як їм вдалося вирватися з литовських лабетів. Коли він дійшов до того, що вони вночі поперегризали один одному пута, Саник зраділо вигукнув:

— А я все мислив, що литваки вас, немов героїв, відпустили, а воно он як… От ви відчаяки! І я би втік!

Усі весело, вперше за стільки днів, пореготали з Саника, вихваляючи його за те, що і він би не залишився на милість ворога.

Через тиждень важкої дороги, одного дня під вечір, перед козаками вдалечині замайоріли золотаві маківки храмів на київських пагорбах, і крики радості вирвались з уст сотень козаків. Вони обіймалися хто з ким та лили сльози, яких ніхто вже не приховував. А через два дні в Софії служили службу та справляли панахиди, а старі люди говорили, що таких поминальних урочистостей Київ не видів століттями…

Всі дороги — до Збаража

Незважаючи на ранню годину, Санька розбуркав їздовий Набока Мирон і передав наказ — зараз же бути у сотника Назара Гунти. Санько, одягаючись на ходу, не обмившись водицею, заради зняття сонливості заспішив відповідно до наказу, перечіпаючись через сплячих друзів.

Ще далеко до намету стояли зі смолоскипами охоронці сотника. Якісь сумніви почали діймати Санька, коли він побачив цей ряд смолоскипів з мовчазними освітлювачами. «Дідько їх візьми, стоять — немов мерці… А чи помер хто? А може, ґедзь когось укусив!» — обсіли думки Голоту.

Наблизившись до намету, мало не зіткнувся з десятником Кузьмою Полієвцем, який також квапився першим пірнути до намету. «Що сталося?!» — в один голос вихопилось в обох, та, побачивши спантеличені обличчя один в одного, заспішили до намету сотника.

— Спите, бісові діти, а всі вже тут вас піджидають! — невдоволено мовив Гунта і показав рукою на десятників, які стояли півколом, витріщивши заспані очі на свого сотника.

— Довго вас не триматиму, а скажу по суті! — почав розмову Назар Гунта. — Від Богдана надійшов наказ: негайно розпочати вилазки в бік Кременця та Збаража. Йому доконче треба знати — куди збирається ляське військо, — підсумував сотник.

Всі мовчали, і тільки потріскування лоївок нагадувало козакам про правдивість цього дня, який тільки-но розпочинався.

— Є відомості, що ляхи під проводом Фірлея хочуть засісти у фортеці Кременецькій, а інші наполягають на Збараж рухатись… Заради того, аби з меншими жертвами розбити ляхів, треба визначити, де їхні головні сили, і розтрощити їх у дорозі! — оголосив причину поспішності Назар Гунта й оглянув козаків.

Всі мовчки стояли, ще не усвідомлюючи їхньої значимості щодо рішення Хмельницького.

— Ви вже здогадалися, що надибати ляхів під Кременцем, а чи десь у дорозі — треба не одну сотню направити по нишпорках, — доповнив сотник, дивлячись на замислені лиця десятників.

— Тепер усвідомлюємо, що треба знайти ляха, хоч і з-під землі, куди б його нечиста сила не направила! — весело кинув Кузьма Полієвець, десятник з-під Шаргорода.

Десятники загомоніли, що їм усе зрозуміло, вони згодні, тільки чому їх підняли серед ночі? Гунта поглядав на них, червоніючи від чогось такого, що стримувало його, а далі майже закричав:

— Так зараз, саме зараз «згортаємо» табір — і гайда пана ляха дошукуватися!

Козаки закивали головами і, немовби очунявшись від сну, почали товпитися, аби швидше вже підіймати сотню.

Голота швидко дістався до своєї десятки та побачив, що його хлопці вже обливалися холодною водою, лаючись від раннього пробудження.