Володимир Кільченський - Вітри сподівань

життя. Завів пісню, а хлопці підтягнули, і вже полилася пісня понад лісом, а далі — водою, ближче до дому. Ой поле килиїмське! Бодай же ти літо й зиму зеленіло, Як ти мене при нещасливій годині сподобило! Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали, Од мене більшу добичу брали І неприятеля під нозі топтали! Слава не вмре, не поляже Однині довіку! Даруй, Боже, на многії літа!

Посидівши в задумі, Сава Заворотній, охоронець Кричевського, почав розповідати про те, про що козаки не наважувались розпитувати.

— Добре все з ночі почалося, ваші йшли попереду, проторюючи нам шлях, а ми тільки навкруг полковника згуртувалися, щоб не досягли його литваки… — розпочав поволі розповідати Сава. — Ішов я поряд з ним, навіть дихання його відчував, а він шепотів якісь молитви. Повеселішав він, коли вже ліс залишився позаду, звернувся до мене: «От бачиш, Саво, незабаром вийдемо до Дніпра, а там чайки притоплені нас чекають… На них — і до Києва!» Я помовчував, розглядаючись, аби хтось не наблизився до нього, а тут як заляскало, і кулі, немов джмелі, гудуть понад головою, а ми не стріляємо, знай ідемо собі поперед нього. Вже звідусіль палили по нас, а нікого навіть і не зачепило, та тут почувся болісний крик полковника нашого. Підбігли ми до нього, а він йде поряд з возом, тримаючись за шию, з якої цебеніла кров, усе було вже добре видно, бо така ж, як і кров, на сході палала зоря. Я швидко перемотав його шию, і тут підбігли ваші, і ми гуртом поклали його на воза, вже непритомного. Литваки, унюхавши, що тут є їм здобич, кинулись зусібіч, немов сарана. Охоронці один за одним почали падати, та тут набігли з вашої сотні й «розчесали» охочих втішитися здобиччю.

Другий охоронець, Платон Дерев’янко, підвівшись на ноги, поспіхом додав те, що бачив він:

— Я бачив, як до вашого сотенного набігли його козаки, і вже ми пробилися б, та підранені коні вперлися — і ані руш! Згубили ми слушну мить, а тих литваків як посунуло… Почали падати і ваші, і наших добили… — та замовк на цих словах.

А Сава, змочивши водою спраглі від хвилювання губи, продовжив:

— Крикнув наш зверхник: «Хлопці! Я вже не жилець… З останніх сил тримаюся, скидайте шаблі, невідступно йдіть за полковником, а там…» Упав він під ударами мечів, не випускаючи шаблі з рук, а ми застигли побіля воза без опору, — розповідав Сава, понуривши голову.

Поміж козаками промайнув якийсь шепіт, та оповідач, незважаючи на те, говорив далі:

— Згребли нас попід руками і погнали за возом, на якому лежав полковник.

Поза гладдю, доки з’явилася багряна таця місяця і обличчя Сави стало ще більш зловісним, з глибокими западинами очей і довгим носом, він став схожим на невблаганного віщуна смерті. Після появи на небосхилі місяця нічні птахи почали своє полювання, і понад головами козаків раз по разу чулося лопотіння крил нічних хижаків та жалібні писки їхніх жертв. З гурту козаків не чулося ні єдиного звуку, і Сава продовжив:

— Не знаю, куди нас доправили, але незабаром відвели в бік від воза, на якому лежав наш полковник, і до нього підійшов якийсь поважний чин, а полковник, неначе відчувши, що перед ворогами не годиться лежати, силкувався підвестися. Той поважний чин стояв, дивлячись на полковника, а потім звернувся до свого почту і про щось домовлявся. До Кричевського наблизився якийсь панський товмач і, показуючи в бік їхнього воєводи, мовив: «Тобі, Станіславе, за твою хоробрість та повагу до тебе князь Радзивілл дарує життя… Зараз його особистий лікар огляне тебе та створять тобі належні умови!» Ми сиділи на колінах, і коли почули таке, дехто спробував схопитися на ноги, та їх огріли палею по плечах. А полковник сидів, роззираючись на білий світ, немовби і не видів ворогів своїх, а тоді побачив нас і в нього з грудей вирвалось: «Прощавайте, братчики! Простіть мені по милості душ ваших… На мені кров убієнних ворогами, іду на суд Господній!..» Ми в один голос закричали: «Прощаємо, батьку! І за нас буде помста!» Та просто на очах в усіх полковник почав гепатися головою об палуб воза, а кров пирскала з його шиї та голови в усі боки, аж панки повідскакували подалі і, вирячивши очі, дивились, як наш полковник убиває себе, ударяючись головою, щоб прийняти смерть, відмовившись від ворожої милості. Ми вклонилися нашому лицарю, проводжаючи його волелюбну душу в леті до Господа нашого. Враз він схлипнув і голова його повисла в наш бік з відкритими та заюшеними кров’ю очима. Заплакали ми, мов діти малі, а литваки дивилися на все це дійство, не знаючи, що робити далі. Та їхній князь схилив голову перед мертвим уже полковником і дав знак рукою поховати його лицарське тіло.

Десь у гурті козаків почулися схлипування. Ронили сльози київські реєстровики, сотенці Гусака, а твердішої вдачі козаки шморгали носами та підкашлювали, аби не плакати. Андрій з Яремою сиділи поряд і