Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

перед вечерею начальник табору підносив келиха. Помітивши в очах сторожкість, заспокоював. – Премія за гарну роботу. Усе чисто. Без понту.

Більше від незвички, ніж від величини келиха, хміль ударяв у голову зечки. Обід і вечеря завжди затримувалися. Жінка розслаблялася, забувала, де знаходиться. Лише ґрати на вікнах підказували – неволя. Нарешті обід. Справжній, а не баланда арештантська. Закуски, перша, друга страви. На третє – солодке. Апетитний запах, напівзабутий смак п’янили, немов випила ще одного келиха.

– Ну як, задоволені? – запитував підполковник, заходячи в кабінет.

– Дякую, – так звичайно відповідали всі, хоча в деяких жінок на обличчі раптом з’являлися переляк і підозра: невже зараз за все доведеться платити; платити за легку роботу й за душ, за ситий харч і за келих.

– Відпочивайте, – заспокоював підполковник, оглядав жінку оцінним поглядом, виходив, кинувши недбало: – Відпочинете – займетеся моїм кабінетом.

Усе ще не вірячи, що в сьогоднішньому щасті немає ніякого підступу, ті, хто запідозрив негарне, несміливо або з цікавістю переступали поріг кабінету. Господар звичайно сидів за столом, працював із паперами. Легким покахикуванням жінка нагадувала про себе.

– Якщо не заважаю, можете працювати.

Такі слова заспокоювали найпідозріліших і найцнотливіших, але незабаром страх або подив змінювали хміль та злість, ставало образливо, що припущення не виправдалося; у зечки, як це властиво будь-якій людині, пробуджувався суперечливий дух; на якусь мить прокидалася, повставала з небуття стомлена самітністю жінка, якою знехтували. Якої цураються. Хміль та ображена жінка об’єднувалися, розливаючи по тілу тепло бажання. Його спершу вбивали й витруювали днями, місяцями, а то й роками, але воно знову народжувалося у в’язницях, на етапі, тут, у таборі, зігріваючи душу хоча б уві сні…

Жінка викручувала ганчірку, з люттю мила підлогу, немов товсті й широкі дошки були винуватцями її страждань. Підполковник задоволено посміхався роздобрілим обличчям, брови його по черзі підіймалися й опускалися, ніби вступали в гру з коротким подолом, що ластився до оголених ніг.

Найбільше подобалося йому, коли жінка мила підлогу не на колінах, а перегиналася в попереку, ставала, як він говорив, буквою «ге». Високо оголені ноги збуджували сильніше за все. Господар кабінету сопів. Обличчя наливалося кров’ю. Лисина темніла. Ковтнувши з фляжки «сугріву», начальник табору підводився, нечутно рисячим стрибком опинявся біля жінки й зі словами: «Мовчи, а то уб’ю» натренованим рухом зав’язував поділ плаття або халата на голові, розривав із тріском труси й, притискаючи жінку до столу, згинав у попереку, звіріючи від звуку розшматованого трикотажу, від страху жертви та неправдоподібної білизни тіла, що місяцями не знало сонця й тепла.

Від несподіванки й страху майже всі жінки завмирали, не пручалися, не кричали, а деякі, збагнувши що до чого й не сумніваючись у здогаді, з радістю навалювалися грудьми на стіл, вслухалися, як наповнює плоть п’янкий біль, біль бажаний, напівзабуто-солодкий і ніжний, що іноді змушував ночами підхоплюватися з нар…

Тим, хто пручався, господар кабінету через поділ затискав долонею рот і сичав у потилицю:

– Задушу, с-су-ук-ко-о! С-сто-оя-яти! С-сто-оя-яти-и, ядрен-на-а ма-ати! А то собаку напущу! – у голосі звучала така люта погроза, що жінка німіла і від страху, і від незвичних слів, і від рику вівчарки біля дверей. – У, дурепище! Так у мене ж три кульки вшиті!!! Осідлаю – витимеш від щастя…

У зоні будь-який зек знає про кульки. Той, хто вшив, ходить героєм. Цікавість і хміль знову поєднувалися, а незабаром деякі з тих, хто пручався, і справді починали стогнати, з радістю віддаючи груди в сильні й умілі долоні.

– Затанцювала, кобилко. Заіржала, – тяжко видихав підполковник. – Давай, птахо. Танцюй… Перебирай копитками… Піддай! Ще піддай…

Рідко хто з жінок залишався ображеною. Відтоді, як підполковник ушив у плоть три кульки, не сумнівався в собі, і, незважаючи на роки, відчував себе молодим жеребцем-запліднювачем, із вдячністю згадуючи Профа за добру маленьку пораду для великої справи.

– І дивіться, синьйоро, про наш цирк нікому нічичирк, – усіх жінок, особливо непокірливих, ласкаво попереджав підполковник. – У цирку балакучі та необережні зриваються з-під купола й, самі розумієте, з такої висоти – ущент, – не чекаючи відповіді, він піднімав, мовби наколюючи великим пальцем підборіддя жінки, і хрипів: – Ти зрозуміла, падло! Дивися, пискнеш – відразу в штабель підеш… Своєю рукою, с-су-уко, доставлю…

Ніхто за всі роки не проговорився, не поділився «пригодою» навіть із найближчою подругою. Мовчали навіть ті, хто пручався до кінця. Про стукачів знає й пам’ятає кожен зек. У зоні можуть «настукати» навіть стіни.

Найчастіше при зустрічі з Господарем жінка мимоволі чепурилася, посміхалася, але він рідко удруге когось запрошував прибирати кабінет. Щоранку в адміністративний будинок призначали іншу зечку. І так день у день, рік у рік.

Підполковник особливо уважно придивлявся до кобилок колишніх високих чинів. Із такими головне – обрати вдалий момент. Пещені й норовисті, у таборі вони зазвичай швидко утихомирювалися. Протягом усіх років Кроксфорд не знав поразок. Не залишалося необ’їжджених. Найбільше збуджували непокірні, ті, кому пощастило хоча б раз скинути сідока.

Надивився свого часу підполковник на знаменитостей. Слухав зі сцени Русланову, перевиховував дружин таких високих чинів, про яких боявся не говорити – навіть думати! Але жінок, що втратили молодість, не любив. Та й небезпечно таких сідлати. Мало як життя поверне. Не міг зрозуміти, чому дружини апостолів[46] за «колючкою» живуть? Як вони опинилися в таборі? Спеціально їздив в АЛЖИР[47] до товариша. Бачив, як «високі» мамзелі вошей давлять. Запитував, дивився формуляр, але не вірив ні очам своїм, ні вухам.

Не мамзелі – мара якась,