Джо Хілл - Пожежник

слова „ліки“. Навіть не шепоче слова „ліки“. На цьому острові шістсот заражених людей, але найбільше їм осточортіло — окрім як носити на собі Draco incendia trypto-щось-там — постійно плекати надії щодо кожного нового курсу лікування. Однак відзначу, що остання смерть від згорання трапилася тут дванадцять тижнів тому. Отож-бо: шістсот заражених і лише один загиблий за останні три місяці».

Наостанок з’явилося зображення пари літніх людей, які, всміхаючись, стояли біля дитини. Чоловік був довготелесий, похилого віку, з високими, майже аристократичними вилицями. В очах у нього застиг вираз втомленого полегшення. Його дружина ж навпаки була маленькою й пухкенькою. У кутиках її очей сяяли промінці зморщок від сміху. На плечі в чоловіка сидів п’ятилітній хлопчик. Усі були вдягнуті по-осінньому: фланелеві сорочки, джинси та в’язані шапки. Тильні боки жіночих долонь повністю вкривали завитки драконячої луски. Під знімком містився підпис: «Саллі, Ніл та Джордж Воннамейкери прибули до пропускного пункту „Мачіаз“ і готуються вирушати на Острів Вільного Вовка. А ВАС чекають на острові друзі чи рідні? Натисніть на галерею знімків людей (тут лічильник показував 602), які знайшли притулок у карантинно-дослідницькій зоні Острова Вільного Вовка».

«Коли ви дістанетеся до „Мачіазу“ — а ви туди дістанетеся, в це треба вірити; якщо я дісталася, зможете й ви, — вас скерують у реєстраційний намет. Там про вас потурбуються. Видадуть подушку, ковдру, пару гарненьких паперових капців і нагодують гарячою стравою. Тоді посадять у човен і відправлять прямісінько сюди, де вас нагодують, одягнуть і поселять. А на додачу до цього — можливість заприятелювати з такими селебріті, як-от я! І той хлопець, який вів прогноз погоди в Оґасті, штат Мейн! Чого ж ви чекаєте? Пакуйте манатки й теліпайте сюди. Ліжечко застелене. Час у нього вкладатися.

Зараз трохи пограє пісня, а тоді я повернуся зі списком безпечних маршрутів з Канади...»

Нік вказав на знімок острова, а тоді жестами запитав у Гарпер:

«Це місце справді існує?»

«Ще б пак, — відповіла вона йому. — Хороше місце для хворих людей».

«Коли ми туди вирушимо?»

— Скоро, — відказала Гарпер, несвідомо проговоривши вголос те, що показувала жестами.

У ліжку позаду неї важко зітхнув Отець Сторі, а тоді тихим, ніжним голосом підбадьорливо промовив:

— Скоро.

4

Коли серцебиття вгамувалося, Гарпер врешті оглянула Отця Сторі — взяла в долоні його худе зап’ястя й намацала пальцями пульс, слабкий і дещо уривчастий, але, як їй здалося, порівняно з попереднім днем усе ж трохи швидший. Коли вона провела нігтем по голій п’яті, Отець дриґнув пальцями на нозі та мляво пирхнув від задоволення. Минулого тижня Гарпер виконувала той самий тест, але тоді результату було не більше, ніж від погладжування буханки хліба.

Певна річ, вона не могла перепитати, чи Нік чув Отця. І вперше його глухота її справді засмутила. Їй відчайдушно кортіло, щоби хтось — будь-хто — теж це почув, тому вона замислилась, чи не послати когось по Керол. Можливо, Том зреагує на голос дочки. Казали, одного разу таке вже сталося. Навіть якщо він більше не ворухнеться, Керол мала право дізнатися, що її батько сьогодні заговорив.

Однак ще трохи поміркувавши, Гарпер усе ж відмовилася від цього задуму. Керол би зраділа, почувши, що батько одужує, — та її радість почекає. Гарпер хотіла бути першою, хто поговорить з Отцем. Їй кортіло дізнатися, що він пам’ятає (якщо бодай щось пригадає) з тієї ночі, коли його вдарили в голову. А ще вона хотіла попередити його, розповісти, на кого перетворили Керол останні кілька напружених місяців, як зима зробила її зіпсутою, гарячковою і недовірливою. Отець мав дізнатися про бійню на Верден-авеню, дітей, що з гвинтівками марширують довкола табору, та людей, яких змушують ходити з каменем у роті, щоб заткнути.

Ні: насправді Том не повинен був усього цього знати. Гарпер потрібно було, щоб він дізнався. Їй кортіло, щоб старий повернувся і навів лад. Вона страшенно за ним сумувала.

Решту ночі вона просиділа поряд з ним, тримаючи за долоню та погладжуючи пальці. Час від часу промовляла до нього.

— Томе Сторі, ти, немов той ведмідь, проспав усю зиму. Бурульки тануть. Снігу вже майже нема. Час прокидатися й вилазити з печери. Нік, Еллі, Керол і Джон чекають на тебе. Я теж чекаю.

Але більше він не промовив ані слова, і десь ближче до світанку Гарпер задрімала, так і тримаючи його руку в себе на колінах.

Нік розбудив її за годину. Ранкове сонце пробивалося крізь імлу надворі, зафарбовуючи її променями у лимонно-кремові барви, апетитні, наче пиріг.

«Він глянув на мене, — розповів їй жестами Нік. — Зиркнув і всміхнувся. Навіть підморгнув перед тим, як знову заснути. Він повертається».

«Так», — подумалося Гарпер. Як Аслан, він повертається, несучи з собою весну.

«Саме вчасно, — думала вона. — Він повертається саме вчасно, і все тепер буде добре».

Пізніше вона пригадуватиме ці думки зі сміхом. Або ж із плачем.

5

Гарпер треба було провітрити голову, трохи поміркувати, тож вона вийшла з лазарету в холоднечу. Ніхто її не спинив. Всі були в каплиці. Гарпер чула звідти спів та бачила, як загадкові вогники блимають по краях зачинених червоних дверей.

Дивно, що всі вони співали «Chim Chim Cher-ee»[139], що зовсім не схоже було на той мотлох, по який люди тяглися до каплиці. Ледь не кожен у цьому зібранні бачив на власні очі, як рідну людину поглинуло полум’я, і сам жив у страху згоріти живцем. Але тепер їхні голоси здіймалися в обнадійливій похвалі попелу та сажі, голоси, що здригалися в якомусь істеричному захваті. Вона лишила їх позаду.

Повітря було чистим і свіжим, тож прогулянка видалася легкою. Великий живіт і дитину всередині Гарпер залишила в лазареті, втомившись бути вагітною. Стати знов худенькою було чудесно. Відпустивши всі думки у вільний політ, вона незчулася, як ґрунтова доріжка, що вела з табору, добігла кінця, перетікаючи у Літтл-Гарбор-роуд. Вона дісталася далі, ніж планувала, далі навіть, ніж це було безпечно. Гарпер зиркнула на іржавий, потрощений шкільний автобус, очікуючи, що на неї нагримає той, кому випало бути на варті. Худорлява затемнена постать схилилася на кермо, згорнувши на ньому руки. Гарпер припустила, що вартовий, хоч би ким він був, зараз мирно дрімає.

Вона саме збиралася розвернутися і піти, коли бачила посеред дороги чоловіка.

Прямісінько серед Літтл-Гарбор-роуд, менш ніж за сотню футів від неї, він плазував землею, наче солдат, який скрадається під колючим дротом на полі бою. Хоча ні: більше це скидалося на те, що в людини відмовили ноги. Якщо на дорозі раптом вирине авто,