Башлер Жан - Нарис загальної історії

Режим — сукупність механізмів і процедур, підпорядкованих цілі порядку; режим включає в своє означення неадекватні й спотворені режими.

• Автократія — режим, заснований на владних стосунках, коли люди скоряються, тому що бояться сили, монополізованої тими, хто домінує.

• Демократія — режим, заснований на стосунках керівництва та на принципі, за яким будь-яка покора має бути добровільною і сприяти проявам компетенції, які цінують ті, хто покоряється; будь-яку владну позицію делеговані посідають тимчасово, з певними межами та з можливістю відкликання; залежно від критеріїв відбору тих, хто делегує, демократія може бути:

• аристократичною, коли ті, хто делегує, аристократи;

• демократичною, коли всі дорослі в політії стають громадянами, що делегують владу;

• олігархічною, коли ті, хто делегують, є багатими, що встановлюється за певним рівнем статків і/або доходів.

• Ідеократія — автократичний режим, де ті, хто панують, монополізують і застосовують силу в ім’я та заради служби певній утопії.

• Ієрократія — режим, заснований на стосунках авторитету, на вкоріненні влади в трансцендентне начало, який делегує її згори земному намісникові, і на визнанні тими, хто покоряється, водночас трансцендентності начала та намісництва його земного представника; стосунки, отже, базуються на подвійному договорі між началом і намісником і між цим останнім і його підданими; ієрократія може бути:

• абсолютною, коли жодна контрвлада не обмежує вияв політичної влади, а еліти суспільства прагнуть змішатися в її військовому, цивільному та ідеологічному апараті;

• помірною, коли контрвлада в громадянському суспільстві дає змогу утримувати здійснення політичної влади в певних межах.

Стратифікація суспільства — розташування індивідів і груп населення на шкалі, градуйованій у термінах влади, багатства й авторитету.

Трансполітія — система дій, визначена контактом щонайменше двох політій. Залежно від кількості активних політій у трансполітії, вирізняють такі режими:

• двох-, трьох— або чотирьохполюсні — ці режими нестабільні за своїм характером, оскільки гра, яка є грою з нульовим результатом і грою «все або нічого», не створює жодної позиції стійкої рівноваги;

• олігополярний, в якому згруповані від п’яти до семи активних політій, жодна з яких не має достатньої потуги, щоб узяти гору над коаліцією інших; гра веде до оборонної стратегії підтримання та відновлення рівноваги й забезпечує її на дуже тривалу перспективу;

• поліполярний, коли дієвців надто багато, щоб можна було визначити, ба навіть нав’язати правила гри, з чого виникають вічні війни.

Уклад — галузь людської діяльності, визначена метою та своїм режимом або режимами; політика є укладом миру й правосуддя; економіка — укладом добробуту; релігія — укладом блаженства; морфологія — укладом соціальної солідарності; етика — укладом вдалої гуманізації тощо.

Цивілізація — найзагальніший можливий спосіб людського буття, розвинений на ареалах континентальних розмірів протягом тисячоліть діалектикою тем і варіацій, що діяли в усіх укладах діяльності.

Книга французького історика й соціолога Жана Башлера належить до рідкісного тепер і дивного, на перший погляд, жанру. Іронічний критик сказав би, що це «загальна теорія всього», і його іронія мала б рацію, якби книжка Башлера не була зведена на солідній аргументації, послідовно витриманій методології, а головне — вона є результатом напрочуд плідного наукового життя автора, наслідком серйозних роздумів і аналізу. «На таку справу, як ця, — пише Башлер, — наважуєшся не зненацька, і вона не будується на спеціально підібраній літературі. Її живлять книги, які читаєш протягом усього життя та які неможливо навести в покажчику. Зрештою, якщо цей нарис матиме хоч якусь цінність, її слід шукати не в наведенні невідомих фактів, а в тлумаченні фактів із певного зв’язного погляду».

Масштабність задуму Башлера піднімає його до одного рівня з такими видатними будівничими схем людської історії, як Карл Маркс, Освальд Шпенґлер і Арнольд Дж.Тойнбі. Башлер пропонує свою схему історичного руху людства та рушійних сил історії, а звідси — і своє бачення перспектив і можливостей, які відкриваються людству в його нинішньому стані. Однак на методології Башлера позначилися епістемо-логічні ревізії XX ст., зокрема, критика так званої глобальної історії та висунення альтернативи для неї — загальної історії, яка розгорнулася саме у французькому інтелектуальному середовищі. Не дивно, що на відміну від інших творців ґранд-теорій, Башлер намагається знайти «серединний» шлях — шлях, який би дозволяв вивчати єдиного суб’єкта історії, але водночас не був би ідеографічним і пар-тикуляристським. Одне слово, Башлер мав знайти щось середнє між універсалізмом Маркса та партикуляризмом Тойнбі, між монолінійністю та полілінійністю, між тиском із боку унікальних, неповторних фактів і прагненням узагальнення. Його вихід — це, фактично, проголошена Мішелем Фуко в «Археології знання» загальна історія: «Глобальний опис щільно розташовує всі явища навколо єдиного центру — принципу, значення, духу, бачення світу, форми сукупності. Що ж до загальної історії, то вона, навпаки, розгортається як розсіяння»[24]. Об’єктом загальної історії має бути зв’язний і гомогенний корпус фактів. Його Башлер і називає тим єдиним «загальним», яке фігурує як основний персонаж його оповіді, відсторонюючи на узбіччя всі «субзагальні» факти.

Отже, на відміну від Маркса, який бачив у історії єдиного її суб’єкта та творця — людство, та на відміну від Тойнбі, для якого єдиними «самодостатнім полем історичного дослідження не може бути ані національна держава, ані (на протилежному кінці шкали) людство в цілому й таким полем, певно, буде угрупування, яке ми назвали суспільством»[25] або цивілізацією, Башлер пише не історію всього цілого або історію локального цілого, а історію загального, тобто того, що було спільним для людства, незалежно від географічних обширів, які це спільне охоплювало. Це спільне не завжди очевидне, тому його потрібно спершу побачити й виокремити, щоб потім зробити об’єктом історіописання.

Якщо уявити історію людства як партію в шахи, то тема «Нарисів загальної історії» — чому фігури ходять так, а не отак? Не чому вони