Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

власниками (як промисловими, так і земельними), їхньою креатурою в Раді, що призвело до відставки деяких секретарів[889].

За такого різнобою міркувань і оцінок навколо справді неординарних подій (один з перших переконливих доказів того, що мова йде саме про події історичного масштабу й значущості, і є ця множинність підходів) думається, варто звернутися до думок і висновків особистостей, які своєю гідною громадянською позицією, всім своїм життям, самовідданою, жертовною боротьбою за найвищі національні ідеали довели право бути неупередженими, об'єктивними тлумачами, суддями найскладніших явищ і процесів.

Здається, що найсерйознішу спробу всебічно проаналізувати зміст III Універсалу, в тому числі визначити ті вади, які виявляться згодом, зроблено в «Замітках і матеріалах до історії української революції» П.Христюка. Причому перевага його дослідницького підходу полягає у спробі «вписати» не лише події, які сталися в Україні пізніше (як наслідок утілення в життя ідей Універсалу), а й положення самого документа як визначального фактора у ширший, загальноросійський контекст, вилучення з якого процесів в Україні, ухвалюваних тут документів лише заважає осягненню істини.

Обмірковуючи одне за одним положення історичного акта, П. Христюк приходить до низки принципових висновків, серед яких найважливішими є такі: «…У відношенню до селянсько-робітничої революції на Московщині, а тим самим і до Совітського Правительства, утвореного в Петрограді большевиками, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зайняли цілком виразної позиції, хоч політика Временного Правительства і засуджувалась Центральною Радою, хоч упадок його і перехід влади до большевиків був на руку Центральній Раді, остання все ж не спинялась серйозно над питанням про визнання московських Народніх Комісарів коли не всеросійським, то хоч би московським правительством.

Робітничо-селянська революція на Московщині трактувалась тоді поміркованою українською і неукраїнською демократією, не кажучи вже про дрібну буржуазію, не більше, як «ширення по державі безвластя, безладу та руїни». Серйозніше справи в цих колах ніхто не брав. Навіть лівіші групи української демократії не одразу орієнтувались. В те, що на Московщині закріпиться большевицький уряд і там дійде до соціялістичної революції, в Центральній Раді не вірили. Представники національних меньшостей (особливо рос. соц. — дем. меньшевики, бундівці і рос. соц. — рев.) дивились на події в Петрограді як на злочинну і шкідливу для загальноросійської революції большевицьку авантюру, передрікали в своїх промовах близький упадок большевицької власти і все застерігали Генеральний Секретаріят та Центральну Раду від якого-будь зближення з большевиками. І можна сказати, що головним чином через «меньшости» Центральна Рада не спинилась в той час серйозно на думці про формальне визнання Ради Народніх Комісарів, як правительства Московщини. А таке визнання само напрошувалось. Центральна Рада досить часто підкреслювала, що вона являється органом робітництва, селянства та вояцтва України. Отже, здавалось, було б цілком можна визнати таку саме (хоч і в формі диктатури соц. — дем. партії большевиків) організацію влади і на Московщині. До того ж і Третій Військовий З'їзд підказував Центральній Раді саме таку позицію, зазначивши в своїй постанові, що він не може вважати виступу большевиків вчинком антидемократичним і буде боротись зі спробами придушення його»[890].

П. Христюк схильний вбачати в означеній позиції українського проводу серйозний прорахунок. Він розмірковує, що формально визнати РНК «московським урядом» було б логічно й тому, що згодом Центральна Рада, Генеральний Секретаріат жодним своїм актом не заперечували статусу РНК як «московського правительства», навіть у нотах до керівників можливих суб'єктів майбутньої федерації фактично зверталися й до уряду В.Леніна. Інша справа, що в Центральної Ради не було підстав для визнання Ради Народних Комісарів усеросійським урядом. «Центральна Рада твердо стояла на грунті федеративної перебудови Росії і ще на Демократичній Нараді домагалась утворення для Росії правительства «відповідального перед демократією всіх народів Росії», себто організованого на федеральних основах. Рада ж Народніх Комісарів на чолі з Леніним ніяк не відповідала цьому основному і важному домаганню Центральної Ради, будучи фактично правительством Московщини; отже, Центральна Рада, не зраджуючи собі, не могла визнати зверхності цього правительства над собою.

Залишалось для Центральної Ради ще дві можливості: а) зовсім махнути рукою на Московщину і всю Росію і зайнятись виключно своїми справами і б) вжити можливих заходів до утворення загальноросійського федеративного уряду. На цей останній шлях і стала Центральна Рада, заявивши, як це бачимо в Універсалі, що вона вважає своїм обов'язком помогти всій Росії «врятуватись від безвластя, безладу і руїни»[891].

Тут, гадається, дуже важливо загострити увагу на тому, що П. Христюк досить обережно вводить до оцінки ставлення Центральної Ради і Генерального Секретаріату до Раднаркому не лише плани федеративного переустрою держави, можливої ролі в цьому процесі України, конкретну діяльність у даному напрямі, зокрема розвиток відносин з ленінським урядом, а й не менш важливий елемент — висновок про співвідношення між соціальною спрямованістю революційного процесу, який скеровувався більшовиками, і політичним курсом, якого стала дотримуватись, згідно з Третім Універсалом, Українська революція.

На перший погляд, багато положень Універсалу не суперечать (навіть більше — відповідають) лінії декретів радянської влади. Однак той самий Універсал засвідчує свідоме дистанціювання Української революції від більшовицького курсу. Звичайно, це ще мало що означало. Теоретично можна припустити чимало (принаймні більше одного) варіантів досягнення будь-якої мети, в тому числі й створення соціалістичного („народ оправного”) суспільства. Можна доводити (і це пізніше численну кількість разів робитиметься), що соціалізм — узагалі тупиковий, шкідливий для суспільства шлях розвитку. Але конкретні історичні обставини склались так, що в Росії та Україні кінця 1917 р. вододіл між більшовицькою орієнтацією і відмінними варіантами мав вигляд межі між політикою в інтересах народних мас і політикою, що розходилась із цими інтересами.

Попри всі претензії до більшовиків (їхня маса зростала з плином часу) один з тодішніх найактивніших політичних діячів П. Христюк знайшов украй необхідним бодай коротко зазначити розходження Української революції з більшовицьким курсом саме при аналізі Третього Універсалу Центральної Ради — документа, з яким ототожнюється вибір варіанта подальшого розвитку українського суспільства. Підкресливши, що «в Третім Універсалі ми бачимо накреслення соціяльно-економічного змісту тої державності, яку творила Рада», П. Христюк пише: «Приглядаючись до цих ідеалів ближче, можна сказати, що вони більш-менш відповідали моментові. Формульовані в самих загальних рисах, вони могли бути правдиво оцінені тільки в процесі здійснення їх в життю, бо тільки в цім процесі вони могли розвинутись і набрати конкретного змісту.

Такі важні річи, як встановлення державного контролю над всією продукцією, припис про пристосування суду до народніх потреб, про співробітництво органів самоврядування з радами селянських та робітничих депутатів, могли в процесі незакінченої революційної боротьби розвинутись і піти далеко від свого первісного неясного прообраза. Так,