Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Латвії, Литви і Білорусії було ухвалено документ про створення воєнно-політичного союзу радянських республік. У відповідному декреті говорилося: «Стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи й самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму і враховуючи резолюціюї Українського Центрального Виконавчого Комітету, що була прийнята на засіданні 19 травня 1919 р., так і пропозицій радянських урядів Латвії, Литви, Білорусії, Всеросійський Виконавчий Комітет Рад визнає необхідним провести тісне об'єднання:

1) військової організації і військового командування, 2) Рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансової і 5) комісаріатів праці радянських соціалістичних республік… з тим, щоб керівництво цими галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій»[800].

Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р., що законодавчо оформив воєнно-політичний союз республік, повністю відповідав їх інтересам. 14 червня 1919 р. ВУЦВК обговорив цей декрет, схвалив його і дав вказівку всім урядовим органам України про негайне проведення його в життя.

Важливим моментом у реалізації декрету від 1 червня була реорганізація військ Українського і Західного фронтів. Реввійськраді РСФРР було запропоновано в найкоротший строк привести збройні сили республік у відповідність із загальною структурою Червоної армії РСФРР.

4 червня 1919 р. Реввійськрада видала наказ про ліквідацію Українського фронту. 2-га Українська радянська армія була перейменована у 14-ту і підпорядкована Південному фронту. З військ 1-ї і 3-ї Українських армій була сформована 12-та армія, підпорядкована Західному фронту. Армія Радянської Латвії була перейменована у 15-ту, Білорусько-Литовська — у 16-ту армію. Всі армії підпорядковувалися єдиному військовому командуванню — Реввійськраді РСФРР. Проводилася значна робота і по об'єднанню економічного життя республік.

Воєнно-політичний союз радянських республік став важливою передумовою зміцнення країни рад, її перемог на фронтах громадянської війни.

Природно, консолідували свої зусилля й вороги соціалістичної революції, радянського ладу.

Зокрема, денікінці розраховували на значну допомогу з боку Антанти, з якою їх єднали союзницькі узи ще з часів царської Росії, бойова солідарність років Першої світової війни. Країни Антанти, передусім Англія і Франція, зазнавши дошкульної поразки з інтервенцією на Півдні на початку 1919 р., прагнули будь-що поквитатися з більшовицьким режимом, однак уже не стільки зусиллями власних солдат, скільки поставками озброєнь добровольцям, які видавалися потенційно достатньо могутніми (в усякому випадку чисельними). За визначенням тодішнього військового міністра Великобританії У. Черчилля, його країна відправила Денікіну 250 тис. гвинтівок, 200 гармат, 30 танків і величезну кількість боєприпасів[801]. Факт одержання великої кількості зброї від Англії підтвердив і сам А. Денікін. Він, зокрема, говорить, що з березня до вересня 1919 р. білогвардійці отримали від Англії 558 гармат, 12 танків, понад 1,5 млн. снарядів і 160 млн. патронів[802]. США поставили денікінцям 100 тис. гвинтівок, понад 3 млн. патронів, близько 300 тис. пар чобіт, багато іншого обмундирування[803]. Крім того, країни Антанти посилили економічну блокаду радянських республік, яку здійснювали ще з осені 1917 р. Разом з тим вони вживали заходів щодо організації проти соціалістичної революції так званого походу 14 держав, у якому мали взяти участь Фінляндія, Естонія, Литва, Польща, Румунія та інші країни.

Навесні 1919 р. на Півдні став зав'язуватися головний вузол громадянської війни. В результаті запеклих боїв радянські війська значно потіснили білогвардійців і вступили в центральну частину Донбасу. Особливо активні бойові операції велися в районі важливого залізничного вузла Дебальцево. Однак становище в Донбасі значно ускладнилося у зв'язку з поразкою на Північному Кавказі 11-ї радянської армії, яка відступила до Астрахані. Скориставшись з цього, Денікін почав перекидати в Донбас нові частини, особливо кавалерію. Якщо в березні 1919 р. загальна чисельність його військ тут не перевищувала 21 тис., то у квітні вона збільшилася до 38 тис. Білогвардійці посилили натиск у напрямі Луганськ-Дебальцеве.

На луганському напрямку радянські війська під тиском переважаючих сил ворога з боями відійшли до Луганська. Деякого успіху досягли частини Задніпровської дивізії під командуванням П. Дибенка, які 1 квітня 1919 р. визволили Маріуполь і в наступні дні просунулися на 30–40 км у напрямку Таганрога. Успішний наступ на Таганрог і Ростов з заходу загрожував оточенням донецькому угрупуванню білогвардійських військ.

Радянське керівництво, командування Червоної армії вважали двома найголовнішими завданнями моменту на Півдні — визволення Донбасу і допомогу революції в Угорщині4. Однак невдовзі з'ясувалося, що визвольний похід на Захід виявився справою примарною (щоправда, прибічники гасла світової революції не так швидко здавали позиції[804]), а ситуація в Донбасі дуже швидко, практично щоденно ускладнювалася. До всього додавалися й не до кінця зжиті окремими діячами колишньої Донецько-Криворізької Республіки елементи місництва. Вони пропонували створити окрему донецьку військову єдність. Це питання розглянув ЦК РКП(б) і 1 червня телеграмою, підписаною В. Леніним на ім'я К. Ворошилова і В. Межлаука (копія Артему та ін.) повідомив, що Політбюро ЦК РКП(б) «рішуче відкидає план українців об'єднувати 2, 8 і 13 армії, створювати окреме донецьке з'єднання»[805].

Після досить тривалої, кровопролитної оборони червоні змушені були здати стратегічно важливий Луганськ. Слід було вживати екстрених, радикальних заходів. Звичними стали партійні мобілізації на фронт, які ухвалювалися багатьма первинними осередками й цілими міськими та районними організаціями[806]. Масовими стали добровільні записи комсомольців до лав Червоної армії.

Однак упродовж червня 1919 р. становище Південного фронту продовжувало стрімко погіршуватися. Добровольці дуже спритно й ефективно скористалися з неузгодженостей і суперечностей між власне червоними частинами і махновськими повстанцями в Запорізькій дивізії, здійснивши глибокий прорив у місці стику різнорідних формувань. Відкривався шлях на Харків і Київ.

Відчайдушні спроби більшовиків Харкова й Катеринослава підняти на захист ключових міст Лівобережжя якомога більше жителів не допомогли. 24 червня білі взяли Харків, 28 — Катеринослав.

На подальші плани денікінців вплинули зміни на східному театрі військових дій. Незважаючи на успіхи добровольців, взяття Царицина, вихід до Волги, це не наблизило їх до армії О. Колчака, якого червоні спромоглися відкинути за Урал.

М. Стахів, вочевидь, має резон, стверджуючи, що добровольці в своїй стратегії враховували (мали враховувати) те, що на території України розвивався повстанський антирадянський рух, що чималий регіон контролювався махновцями, які мали «специфічні» настрої і поведінку, не могли бути, незважаючи на взяті зобов'язання, надійними союзниками червоних. Зрештою, на Правобережжі виявляла активність Дієва армія С. Петлюри, відволікаючи на себе значні сили радянських військ[807].

Власне, наведені міркування мають і фактологічні підтвердження[808] та вже висловлювалися радянськими істориками[809].

Відтак А. Денікін вирішив, що тепер майбутнє Росії цілком залежить від білогвардійців, і 3 липня 1919 р. віддав наказ про загальний наступ на Москву, розпочавши його на трьох напрямках. Кавказька армія барона