Вікторія Сурен - Фатальне інтерв'ю, Вікторія Сурен

Судомно втягнувши повітря, кліпаю:

— Я думаю, що доросле життя... це коли ти нарешті можеш обирати речі, які тобі подобаються та робити те, що хочеш, а не те, чого очікують. Зрештою дозволити собі забути про всі страхи дитинства та створити щось нове та добре. Вилікувати свій дитячий біль — це і є подорослішати. Лишити маленьку ображену дитину позаду, бо тепер-то ми дорослі й маємо достатньо сил для цього.

Я зводжу очі на Назарія, який тримає руки в кишенях, стежачи за моїми вустами. Його очі похмурі, густі брови тягнуться донизу.

— Але навіть дорослі не все знають і не все контролюють, — тисну плечима. — Досвід.

— Це не звучить добре.

Я вивчаю його щетину та волосся, яке підросло, трішки закрутившись. Серцем шириться теплий океан, наповнений мушлями, коралами та блиском світанку.

— Але це правда, — наївно зазначаю, починаючи задкувати. — А вона далеко не завжди звучить приємно.

Назарій вагається, стежачи за тим, як я обережно йду назад до своїх людей, до нових знайомих та співробітників. Заходжу за одну з колон, торкаючись її рукою, і враз вхоплююся за:

— Ангеліно.

Мої очі надто великі та сумні, коли дивлюся на Назарія через плече. Він здіймає долоню, схиливши голову:

— Твій браслет.

Серце послизнулось на керамічній підлозі. Воно тільки почало загоюватися й не витримає чогось страшного. Чи можливе таке, що Назарій знає про подарунок від Розі на мій день народження? Від кровної сестри, з якою ми частенько листуємося.

— Він дуже тобі пасує, — лишень кидає він, і я киваю. — Ти зайнята сьогодні ввечері? — Мовчанка у відповідь. — Ми б могли зустрітися у якомусь закладі.

— Я більше не п’ю, — перелякано зазначаю, швидко захитавши головою.

— Не обов’язково ж пити.

У голові крутяться шестерні в пошуках відповідей та сотні запитань. Попереду сама невизначеність. Щоб я не сказала, мені це не сподобається, тому тисну плечима:

— Подивимося... Мені час, — дивлюся на його високу статуру востаннє, стежачи за тим, як Назарій схиляє голову на бік, з якоюсь наївністю вивчаючи мій стан. Такий чистий погляд, як для карого кольору, що мені навіть зле. Хоч до рани прикладає. — Може, побачимось.

— Угум.