Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

— Просто… —І ти не боїшся, що мене будуть засуджувати?

 

Він підійшов ближче, узяв мене за руку і подивився в очі.

— Хай спробують. Ти тепер моя жінка, мати мого сина. І для мене це найголовніше.

Репетиція весілля проходила у великій бальній залі, що пахла свіжими квітами й легкими нотками дорогих парфумів. Зала була частково прикрашена – квіткові арки ще довершували, стільці із золотистими спинками стояли у чітких рядах, а центральна частина простору була заповнена довгим столом для VIP-гостей.

 

До нас підійшла молода дівчина в ідеальному брючному костюмі кольору слонової кістки. Її волосся було зібране в елегантний пучок, а на обличчі грала професійна усмішка.

 

— Пані Анастасіє, пане Еміре, рада вітати вас. Ми готові почати репетицію.

 

Емір, який досі розмовляв із координатором охорони, швидко повернувся до нас, кивнув дівчині і ледь помітно стиснув мою руку.

 

— Ми готові. Починаймо.

 

Я відчувала легке хвилювання, навіть трохи ніяковіла, але намагалася тримати себе в руках. Вони підійшли до нас із чітким планом, але мені важко було сконцентруватися. Раптом помітила, як Емір невпинно оглядає приміщення, поправляє дрібниці, а його чіткі команди пролунали відразу:

 

— Стільці пересунути на 10 сантиметрів далі від центральної арки. Квіти мають бути живими й свіжими, кожен пелюсток – ідеальний. А ти, — звернувся до мене, — скажи їм, чи подобається розміщення.

 

— Мені… здається, усе чудово, — трохи розгублено відповіла я, озираючись.

 

Молода координаторка запросила нас до столу, щоб ми репетирували порядок виходу до арки. Вона продемонструвала, де стоятимуть наречений і наречена, як рухатимуться гості, і запропонувала спробувати пройти маршрут.

 

Коли ми вперше взялися за руки й попрямували центральним проходом, я відчула, як його долоня трохи спітніла.

 

— Хвилюєшся? — запитала я, спостерігаючи за його зосередженим обличчям.

 

Він лише посміхнувся й відповів:

 

— Вперше одружуюся по-справжньому, з коханням.

 

Мої думки раптово зупинилися. Що мені йому сказати? Усередині мене клубком завихрилося відчуття розгубленості. Я не була впевнена, чи готова відповісти йому цілковитою щирістю. Це наче щось затьмарило мої почуття.

 

— Мовчиш? — запитав він, нахилившись трохи ближче. Його голос став м’якшим, теплішим.

 

— Я просто… думаю, — промовила я, злегка посміхнувшись.

 

Моя тиша, здається, його збентежила, але він нічого не сказав. Ми продовжили репетицію, а я намагалася зібратися з думками.

 

Координаторка підійшла й запропонувала ще раз повторити маршрут із музикою. Окрім нас, у залі знаходилися музиканти, що перевіряли свої інструменти, і декоратори, які прикрашали столи. Але вся увага була зосереджена лише на ньому – чоловікові, який уміє бути владним і ніжним водночас.

 

Я помітила, як він обвів поглядом усю залу й прокоментував:

 

— Після весілля ця зала буде лише твоєю. Якщо, звісно, ти поводитимешся добре, — додав він із ледь помітною усмішкою.

 

— То, може, я й зовсім не буду поводитися добре? — кокетливо відповіла я, грайливо зазирнувши в його очі.

 

— Ось побачимо.

 

Я не втрималася й м’яко поцілувала його в щоку, змушуючи себе повірити, що це початок чогось світлого, а не лише взаємних вигод.

 

Ми сиділи в розкішній залі, де вже розпочалася словесна репетиція нашого весільного обряду. Дівчина, яка проводила репетицію, виглядала зібраною й професійною. Її голос був теплим, але впевненим, і кожне слово звучало, наче вона насправді відчувала всі ті урочисті моменти, про які говорила.

 

— Отже, пане Еміре, пані Анастасіє, чи готові ви разом йти по життю, підтримуючи одне одного і в радості, і в горі? — запитала вона, поглянувши на нас із легкою усмішкою.

 

Емір стискав мою руку трохи сильніше, ніж зазвичай, мабуть, хвилювався.

 

— Готовий, — відповів він, навіть не замислюючись.

 

Я ж зробила вдих і злегка кивнула.

— Так, готова.