Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Чарівно, – прошепотіла я. – Але ти все одно шарлатан. Знайшов квіточки!

Хлопець розсміявся і пригорнув мене ближче.

Тут, поруч з ним, я відчувала себе такою щасливою, такою безтурботною… і в повній безпеці. Я відчувала, що при ньому думки можна казати вголос. З ним здається, що життя — це справді казка. Де трапляються дива, де збуваються мрії, стрічається справжнє кохання… Він, напевне, і є мій принц на білому коні. Хіба черевичків кришталевих для повного щастя не вистачає.

Я глянула парубку в очі, і кілька митей ми обмінювалися закоханими поглядами. А потім він мене поцілував. І знову з-під ніг кудись зникла земля, а за спиною виросли крила. Здавалось, один легкий помах — і ти вже серед хмар, під самим сонцем... Але тобі цього не треба, бо він перед тобою, він палко цілує твої невпевнені вуста, і ти його цілуєш також, і з кожною миттю все впевненіше...

Аж ось об голову стукнулось кілька крапель, і я розплющила очі.

– Здається, дощ починається, – мовила тихо.

– Дарма, хіба це нам заважає? – пристрасний шепіт. – Обожнюю дощ.

– Справді? Я теж. Але тільки, якщо з-за вікна. А що буде, якщо без вікна, я уже перевіряла: не найкращі, знаєш, враження…

«Таємничий незнайомець» засміявся.

– Нічого, до зливи ще далеко, то кілька крапель нам не заважатимуть?

– Точно, – згодилась я, і він знову мене поцілував.

Ось так ішов дощ, а ми стояли під ним, і на цілий світ не було нікого й нічого, крім нас двох… До того моменту, поки дощ таки не переріс у зливу, і відсутність вікна дала про себе знати. Тоді ми забігли під зелену крону, і, перегукуючи шалений стукіт та плюскіт, хлопець видав:

– Я неподалік печерку бачив, можемо там заховатись!

– Чудо-о-во-о! – гукнула у відповідь я.

Схопились за руки та рвонули вперед. Довкола плигали жабки, бешкетні струмочки розтікались повноводними ріками, чиїсь руді хвостики шмигали в нірки… А ми бігли і сміялись! Бо як же це весело – летіти на всій швидкості, втікаючи від крапель, повискувати від радості, у поспіху вишукувати надійний камінчик, який не дасть тобі послизнутись, і розуміти, що менш надійного камінчика на світі ще не було, бо ви вже разом летите на землю… А потім дивитись на його замурзаний носик, намагатись не думати, наскільки замурзаний твій, і з лютим азартом сперечатись, хто кого перший підійме, щоб потім знову гепнутись назад, бо краще б не сперечались… І знову й знову розуміти: людина, з якою начхати на замурзаний носик – це саме та людина, з якою можна провести все життя.

Нарешті добрались до печерки. Залетіли, як хвацькі марафонці при фініші – і перед самим входом звершили останнє епічне падіння. (шикарний букет колись білих троянд добрався першим)

«Рівень болотовмістимості опису не піддається, одяг щиро вірить, що він складається з води», – майнуло мимохіть.

«Ой, та що з того, коли він поруч зі мною, і мені так тепло!» – відмахнулася я. (до цього стану ми дійшли, коли намотали з двадцять кіл по печерці й вияснили, що одяг ще ніколи так швидко не сохнув)

– Кришталевий черевичок, – раптом сказав хлопець, і я запитально на нього глянула. – Це в тебе така метафора була, чи в буквальному сенсі?

– Принц — метафора, а черевички — в буквальному.

– Справді? Цікаво.

– Що саме?

– Мабуть, ходити зі склом на ногах так незручно… Ніколи про це не думала?

– Так, не критикуй мої мрії! – жартома обурилась я.

«Таємничий незнайомець» багатообіцяльно вишкірився. Ми разом сиділи біля наспіх лаштованого вогнища і рахували сталактити, що їх сягало тремтливе світло.

– А що як розіб’ються прямо на ногах? Що тоді? І нащо стільки мороки?

– І чого тебе раптом так зацікавила ця тема? – повернулася я. Все одно збилася на тридцятому сталактиті.

– Навіть не знаю… – знизав плечима. І тишком переможно всміхнувся: рахунок загадкових мінеральних утворень продовжувався. – То чому саме кришталеві черевички, а не будь-що інше?

– Ну… – я справді задумалась, бо ніколи раніше не ставила собі цього запитання. – Я вважаю їх головним елементом моєї улюбленої казки, і мені б дуже хотілось, щоб казка завітала і в моє життя.

– Хотілося б краплинку дива?

– Так. І мрії. Казки, дива та мрії.

– Ти незвичайна, – сказав він. – Більшість дівчат мріють про палаци та принців, а тебе причаровують лише кришталеві черевички.

– Така вже, як є, – із гордістю задерла голову. – Мрія усього життя, нічого не поробиш!

Та ось злива закінчилась, великий математик із гордістю повідомив, що зі стелі звисав рівно 51 сталактит, і ми стали прощатись. Домовились про ще одну зустріч на тому самому місці рівно через тиждень. Я ледь не бовкнула, що можна і завтра, а можна геть через годинку, а можна й не розходитись... Але він серйозно поглянув мені в очі й сказав, що справи невідкладні. Поцілунок в ручку, поцілунок в губки, ще раз в ручку... Ну, і десь через годинку прощань розійшлися.