Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Піт ще казав:

– Наша Ізабель — унікальна лучниця: ніколи не влучає, але ніколи не хибить!..

Під обід ватага принишкла у засідці. Цього разу дерево, що мало перекрити кареті дорогу, звалили ще заздалегідь. Конюх кинув своє «тпру», і карета спинилась. Дверка прочинилась, із неї вийшов ошатно вбраний парубок. Увесь такий здивований, стурбований, обурений... Судячи з вигляду, манер та обривків фраз, що долітали до нас, він був у них за головного і роздавав накази.

– Це принц? – запитала я Піта.

– Напевно, – знизав плечима. – У кареті, здається, більше нікого нема.

– Я думала, він буде красивішим, – щире розчарування заповнювало мене.

– Ну, звісно! Куди йому до твого «таємничого незнайомця»! – штурхнути його під ребра було обов'язком честі.

Принц стояв, склавши руки на грудях, і радився з ескортом. Його русява шевелюра майоріла то з одного боку завалу, то з іншого, то серед королівських охоронців. Видно, думали, що краще: згаяти пів дня на об’їзд, чи на те, щоб прибрати з дороги нахабне дерево…

«Теж мені, вискочка вінценосна!» – фиркнула я.

Він мене не вразив, я чекала більшого. Про нього стільки говорили, стільки захоплювались… «Такий молодий і красивий, що на нього всі царівни світу заглядаються!» Та де там! Такий унікальний профіль, що в кожного другого такий! Хоча... Ну, може, є у ньому щось. Але правда: куди йому до мого «таємничого незнайомця»!

Цитую далі: «…А хоробрий і сильний, наче лев!» От дивлюсь я на нього і думаю, що ніякий він не хоробрий, а дурень самовпевнений: навіть не послав когось перевірити, саме дерево на дорогу звалилось, чи його хтось зрубав. О, яка безпечність! Думає, що як він принц, то ніхто на нього й руки не підніме? Що вільно роз'їжджатиме по всіх усюдах, гамселитиме, кого заманеться, і доводитиме до сліз Беатріче? О-о-о, чує моє серденько, Великий Наставник його розуму навчить!

– Добре, на принца я вже надивилась, нічого цікавого… – обережно підвелася з місця. – Піду, напевно, по своїх справах.

Піт оскалився.

– Дивись, не дай йому здуру ломакою по голові. А то знаю я твої звички…

Я багатообіцяльно примружилась та кілька секунд транслювала в його сторону найщиріші побажання, а тоді розвернулась і покинула засідку.

Уся природа наче мерехтіла від щастя зі мною у такт, а я летіла на невидимих крилах, куди рвалась душа. Усе в мені співало й заливалось блаженством. Довга дорога? Для закоханого — один крок, одна мить. Підступне дряпуче гілля? Нема, нічого нема — тільки я і той, до кого я лечу!

І ось я вилетіла на галявину — а він уже був тут і чекав. Неначе із самого ранку виглядав, а щойно побачив, ступив мені назустріч. Трохи невпевнено, трохи боязко, наче думав, що сполохає... А проте, нестримна радість палала в очах.

– Привіт, – ніби не знала, що ще можна сказати й аж зашарілась.

– Привіт, – відгукнувся він і рушив до мене.

На вустах — якась лукава посмішка, близький нерозгаданий замір, одна рука схована за спиною.

– Які троянди! – вигукнула я, коли він вивів ту руку, а пишний букет так полонив собою погляд, що заодно перехопило подих.

– Гарні?

– Не те слово! – я м’яко притулила до себе море ніжно-білих пелюсток.

Парубок нахилився ближче і прошепотів:

– Це з королівського саду. Пробрався, поки ніхто не бачив, обрав тобі найкращі. Так довго сушив голову, як того садівника з засади виманити… – поки він говорив, моя посмішка ледве не сягала вух.

– Який же ти смішний! Нащо було пускатися в такі ризиковані затії?

– Королеві — королівські квіти! – гордо вишкірився він.

– І яка з мене королева? – засміялася я.

– Моя королева, – мовив хлопець і поцілував мою руку.

Зарожевілими дівочими щоками заграв ще дужчий рум’янець, а посмішка не сходила з вуст. Небачене щастя, здавалось, досягло апогею, і все одно підіймалося вище.

– Ти коли-небудь бачила, як квіти хмарою здіймаються в небеса?

– Що? – здивувалась, не перестаючи всміхатись. – Ні.

– А хотіла б?

– Хіба ж таке буває?

– Побачиш, – мовив парубок і повів мене углиб лісу.

Такою теплою була його рука, коли стискала мою, що хотілось, аби він ніколи її не пускав... Настільки легко було йти із ним, що хотілося ходити з ним вічно...

Ми вийшли на округлу галявинку та спинились. Уся вона була всіяна жовтими квіточками, що скидалися на маленькі сонця, які спустились на землю.

– Дивися, – мовив «таємничий незнайомець» і, схилившись до золотавого квіту, плеснув у долоні.

Уся галявина наче здійнялась у повітря, і сотні метеликів, що ними виявились квіточки, полинули у небо. Який же раз за сьогодні мені перехопило подих! Який же раз вмлівала від щастя і захвату! Картина була неземною.