Еміль Золя - Пастка

зможе. Так, ця збочена гадюка забрала разом зі своїми брудними спідницями останні рештки її власної гідності. Три дні вона безпробудно пила, лютувала і, стиснувши кулаки, послідущими словами, що злітали зі спухлих губ, лаяла свою непутящу доньку. Купо оббіг усі кільцеві бульвари, придивляючись до кожної блудяги на шляху, а тоді, заспокоївшись, знову запалив свою люльку й став жити далі, наче нічого й не сталося. Тільки іноді він зривався з-за столу, хапав ножа, здіймав руки догори і кричав, що його збезчестили, а далі сідав і доїдав свою юшку.

У будинку, з якого щомісяця дівчата випурхували, як канарки з незамкненої клітки, випадок у родині Купо нікого не здивував. Зате Лорійо торжествували. О, вони передбачали, що мала втекти! Купо дістали, що хотіли: усім квіткаркам одна дорога. Боші та Пуасони так само зловтішалися, виставляючи себе на людях бозна-якими чеснотливими. Тільки Лантьє боронив Нана, щоправда, не без лукавства.

— Господи! Та звісно, — промовляв він зі своїм пуританським виразом обличчя, — дівчина, яка тікає з дому, порушує всі закони. — А потім, з насмішкуватим блиском в очах, додавав: — Але, хай йому біс, те дівча надто вже гарне, щоб у такому віці товктися в таких злиднях.

— А ви хіба не знали? — вигукнула одного дня пані Лорійо в сторожці Бошів, де вся ця кумпанія попивала каву. — Ну то слухайте! Правда, як те, що зараз день, що Шкандиба продала свою доньку... Атож, продала, і я маю докази!.. Отой старий, що з ранку до вечора товкся у нас на сходах, приходив до них розраховуватися. Це ж і сліпому було видно. А вчора, до речі, їх удвох бачили в «Амбіґю», нашу дівулю та її зальотника... Їй-богу, вони живуть разом!

Каву швиденько допили, щоб обговорили цю новину. А що, цілком можливо, адже іноді ще й не таке трапляється. Врешті-решт навіть найпоміркованіші люди у кварталі стали говорити, що Жервеза продала свою доньку.

А Жервеза тепер човгала своїми шкарбанами й чхала на всіх на світі. Якби її на вулиці хтось обізвав злодійкою, вона навіть не обернулась би. Уже місяць як вона більше не працювала в пані Фоконьє, якій довелось виставити її за поріг, щоб уникнути скандалів. Протягом кількох тижнів вона наймалася до восьми пралень, працювала в кожній по два-три дні, а потім їй вказували на двері — так вона партачила, працювала недбало й неохайно, втрачала глузд настільки, що вже забувала й своє ремесло. Згодом, зрозумівши, що з прасування пуття не буде, вона його облишила й пішла поденницею в пральню на Нову вулицю. Бовтатися у воді, боротися з брудом, опускатися до найгрубішого і найпростішого, що є в цій справі, — це не так уже й погано, це тільки ще один крок униз із гори, з якої вона котилася. Пральня, певна річ, краси їй не додавала. Виходила вона звідти, як шолудивий собака, наскрізь мокра й посиніла. Однак Жервеза й далі гладшала, незважаючи на свої голодні танці перед порожнім буфетом, а кульгала вона тепер так сильно, що коли йшла поруч із людиною, то ледь не збивала її з ніг.

Звичайно, коли жінка доводить себе до такого стану, у неї не лишається ані краплі самоповаги. Жервеза давно вже позбулася колишніх гордощів, кокетства і не дбала ані про почуття, ані про пристойність, ані про поштивість. Їй можна було давати копняків куди завгодно — хоч спереду, хоч ззаду, — вона вже нічого не відчувала, бо стала надто брезклою і млявою. До речі, Лантьє остаточно покинув її: він уже навіть не щипав її задля годиться, а вона ніби й не помітила, як перервався цей тривалий зв’язок, що повільно згасав і закінчився обопільною відразою. Вона всього-навсього збулася зайвої мороки. Навіть стосунками Лантьє і Віржіні Жервеза анітрохи не переймалася — настільки їй було байдуже до всіляких дурниць, через які колись так страшно навісніла. Вона їм і свічку потримала б, якби її попросили. Тепер усі знали, якої штуки втинали капелюшник та крамарка. Аж надто їм це було спосібно: рогоносець Пуасон через ніч ходив на чергування й цокотів зубами на безлюдних вулицях, поки вдома дружина з сусідом гріли одне одному ноги. О! Вони не квапилися, коли чули, як повільно гупали його чоботи попід крамницею, на чорній безлюдній вулиці, й навіть не думали висовувати носа з-під ковдри. Стражник має справно виконувати свої обов’язки, чи не так? Отож вони спокійно вилежувались собі до світанку, збиткуючись над добром цього суворого чоловіка, що тим часом стеріг добро інших. Увесь квартал Ґут-д’Ор реготав із цього вдалого жарту. Рогатий представник влади — людей це потішало. Крім того, Лантьє зажив у них, як удома. Крамницю та її власницю — усе взяв на гурт. Нещодавно об’їв прачку, а тепер узявся за крамарку; якщо слідом за нею облаштує галантерейниць, продавчинь паперу, модисток, то проковтне і їх: щелепи у нього міцні.

Їй-богу, зроду-віку ще ніхто не бачив, щоб чоловік отак купався в солодощах. Лантьє зробив чудовий вибір для себе, порадивши Віржіні торгувати ласощами. У нього була надто провансальська натура, щоб не обожнювати солодкого. Що й казати, він міг би жити на карамельках, желейках, драже і шоколаді. Особливо драже, які він називав «цукрованим мигдалем» і які так приємно лоскотали йому горлянку, що на одну згадку про них у Лантьє слина котилася. Уже рік він жив на самих цукерках. Коли Віржіні кудись ішла й просила його наглянути за крамницею, він відчиняв шафки й напихався лагоминками. Часто за балачками, коли в крамниці збиралося п’ятеро-шестеро відвідувачів, він піднімав кришку одного зі слоїків, що стояли на прилавку, встромлював туди руку й починав гризти льодяники; слоїк лишався відкритим і помалу порожнів. Ніхто на нього більше не зважав, а він казав, що це в нього така манія. А ще вигадав собі хронічний нежить та подразнення в горлі, що їх, мовляв, мусив гамувати чимось солодким, від якого ставало ліпше. Він і досі ніде не працював, але мав у голові дедалі серйозніші плани. Тепер якраз обмізковував пречудовий винахід — капелюх-парасольку, — капелюх, що з першими краплями дощу перетворювався б на голові людини на парасольку. Він пообіцяв Пуасону половину прибутків і час від часу позичав у нього франків по двадцять на досліди. Тим часом крамниця танула у нього в роті: усе добро зникало там, включно з шоколадними сигарами та люльками з червоної карамелі. Коли він об’їдався цукерок і, відчувши