Еміль Золя - Пастка

геть усі. О, він був дуже ввічливим, навіть трохи соромливим, але збіса затятим і терплячим — постійно тупцював кроків за десять позаду неї, як слухняне собача. Кілька разів він навіть заходив аж на подвір’я.

Одного вечора пані Ґодрон зустріла його на сходовому майданчику третього поверху: він тинявся вздовж поручнів, повісивши носа, збуджений і полохливий. Лорійо погрожували переїхати, якщо їхня небога-волоцюжка продовжуватиме приводити чоловіків у себе на хвості: це просто гидко, на сходах проходу не було, надвір не вийдеш, не наткнувшись на кожнім поверсі на когось, хто винюхує й піджидає. Їй-богу, можна було подумати, що в цьому домі живе якась скажена самиця. Боші співчували бідолашному добродієві, такому поважному чоловікові, що вклепався в малу циндрю. А він і справді був підприємцем, — вони бачили його ґудзикову фабрику на бульварі Білет, — і міг би ощасливити будь-яку жінку, якби натрапив на чесну дівчину. Довідавшись такі подробиці від консьєржів, усі мешканці кварталу, навіть самі Лорійо, почали надзвичайно шанобливо ставитися до старого з відвислою спідньою губою на блідому обличчі та сивуватою, акуратно підстриженою бородою, яка закривала шию виложистим, як хомут, коміром, коли той ішов за Нана по п’ятах.

Протягом першого місяця старий був для Нана неабиякою розвагою. Треба було його бачити: завжди коло неї, як на повідку, справжнісінький кухарчук, що в натовпі намацував спідницю з виглядом, ніби нічого не сталося. А його ноги! Такі цибаті, ну чисто тобі два сірники! Довбешка лиса, як коліно, тільки чотири завитки прикривали потилицю. Нана завжди кортіло спитати адресу стрижія, що робив йому проділ. Ох і дідуган! Нудьга та й годі!

Згодом, оскільки він без утоми волочився за нею, їй вже стало не до сміху. Вона відчувала якийсь неясний страх перед ним і була ладна закричати, якщо він підійде ближче. Часто, спинившись перед вітриною ювелірної крамниці, вона чула, як він щось квокче у неї за спиною. І те, що він говорив, завжди було правдою: їй таки хотілося мати того хрещика на оксамитовій стрічечці або ж малесенькі коралові сережки, такі дрібненькі, неначе дві крапельки крові. Прикраси прикрасами, але вона не могла й далі ходити у лахмітті: їй уже надокучило лагодити своє вбрання краденими обрізками з квіткової майстерні на Каїрській вулиці; особливо остогид їй капелюшок, на якому жовті квіти, поцуплені у пані Тітревіль, справляли те саме враження, що й закаляний жебраків зад, — достоту дзвониками обвішаний. Шлапаючи вулицями по грязюці, заляпана болотом з-під екіпажів, засліплена блиском вітрин, вона снувала в уяві різні бажання, від яких крутило в шлунку, як від голоду: бажання гарно вбиратися, їсти в ресторанах, ходити на вистави, мати власну гарно вмебльовану кімнату. Бліднучи від жадання, вона спинялася й відчувала, як від паризького бруку по її стегнах піднімається догори жар, шалена жага впитися тими насолодами, що збивали її з ніг у тлумі тротуарів. І щоразу саме в такі миті з’являвся дідок зі своїми пропозиціями, які нашіптував їй на вухо. Ох! Як же радо вона б ударила з ним по руках, якби не боялася його і попри свою зіпсутість не відчувала внутрішнього протесту, що робив незламним її опір, якби не охоплювали її жах і огида від вигляду цього незнайомого чоловіка.

Але коли настала зима, життя в родині Купо стало геть нестерпним. Нана діставала прочуханки кожного вечора. Коли батькові набридало бити дочку, мати давала їй штурханів, щоб навчити доброї поведінки. Нерідко зчинялася справжня веремія: коли одне било, друге захищало, а потім усі троє качалися по долівці серед друзок розбитого посуду. До того ж вони ніколи не наїдалися й гибіли від холоду. Коли дівча купувало собі щось гарненьке — бантик, ґудзики для манжетів, — батьки відбирали ту річ і одразу ж пропивали. У неї не було нічого власного, окрім ляпасів, які отримувала перед тим, як вмоститися на подерте простирадло й усю ніч ловити дрижаки під куцою чорною спідничкою, якою накривалася замість ковдри. Ні, таке паскудне життя не могло тривати далі, Нана не мала жодного бажання пропадати тут ні за цапову душу. Батько вже давно нічого для неї не важив: коли батько напивається так, то це вже не батько, а мерзотна скотиняка, якої хочеться позбутися. А тепер ще й мати падала в її очах. Жервеза теж почала пити. Вона залюбки заходила по чоловіка до дядька Коломба, сподіваючись на частування, охоче сідала до гурту, не гидуючи вже, як першого разу, одним махом осушувала склянку за склянкою, годинами совала ліктями по столу і виходила звідти з виряченими осоловілими очима. Коли Нана, проходячи повз «Пастку», помічала там свою матір, що, вткнувши носа в чарку, сиділа у галасливій компанії п’яних чоловіків, її охоплював несамовитий гнів, адже молодь живе думками про інші ласощі й не розуміє випивки. Такими вечорами вдома на неї чекало вражаюче видовище: батько-п’яниця і мати-п’яниця, справдешнє чортяче кипіло, де не було ані крихти хліба і ядуче смерділо спиртним. Словом, там і свята не витерпіла б. Ет! Якщо одного чудового дня вона візьме ноги на плечі, то батьки ще пошкодують і розкаються, що самі витурили її з хати.

Якось у суботу Нана, повернувшись додому, застала батька й матір у зовсім жалюгідному стані. Купо валявся поперек ліжка й хропів. Жервеза, розвалившись на стільці, мотала головою і дивилася в порожнечу каламутним, тривожним поглядом. Вона навіть забула розігріти вечерю — рештки рагу. Свічка з непідрізаним ґнотом освітлювала огидну злиденність комірчини.

— Це ти, швендявко? — пробелькотіла Жервеза. — Ну стривай, зараз батько тобі дасть!

Нана, геть сполотніла, стояла мовчки й дивилася на холодну грубку, на голий стіл, на всю цю понуру оселю, що сповнялася безнадії та жаху через двох отупілих п’яниць. Не скинувши капелюшка, вона обійшла кімнату, а тоді, зціпивши зуби, відчинила двері й ступила за поріг.

— Знову йдеш? — запитала мати, не змігши повернути голови.

— Так, забула дещо. Скоро повернуся. Бувайте.

Але вона не повернулася. Назавтра Купо протверезіли й здійняли бучу, звинувачуючи одне одного у втечі Нана. Еге! Далеко забігла, якщо досі не спинилася! Як то кажуть дітям, коли пташка полетіла: треба насипати солі на хвіст — отоді, може, й піймається. Для Жервези це був тяжкий удар, який ще дужче її прибив, бо попри своє отупіння вона усвідомлювала, що падіння доньки, яка тепер геть збивалася з пуття, ще глибше затягувало її в багно; лишившись самотньою, вона більше не муситиме оглядатися на дитину й опуститься настільки низько, наскільки