Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Через це Юлька просякла презирством до тих химерних, улізливих істот, була вона сита ними по горло. Отож, коли хтось новий зупинявся у Безназванному завулку, вона гостро спроваджувала прибульця, бо й справді втомилася й розчарувалася; та й про неї почали негарно побазікувати оті жінки із Ластів’ячого Гнізда, і жінки з інших кутків, що вона, мовляв, сяка й така, але ніхто з них не знав, а може, й не хотів знати, що вона й не сяка й не така, а що живе в ній, і росте, і все більшає дерево смутку, і що ночами вона по вінця наливається місячним світлом, а сон тікає від неї геть, а вона сідає серед ночі біля вікна зовсім не для того, щоб принадити якогось кнурця, а щоб помолитися місяцеві, й небові, і землі, бо вони починали помаленьку навколо неї вмирати, бо й вона сама помаленьку вмирала разом зі світом, бо й місяць, і земля, і зело чомусь не посприяли їй у її задумі. Отож сиділа у вікні й шепотіла місяцеві якісь непевні слова; може, переконувала, що вона зовсім не із зозулячого племені, а коли й так, то вигнанець із нього, що вона мріє не про зозулячу долю, а про звичайну людську, а коли того не станеться, засохне у своєму вікні, як вазон без поливання. Сама дивувалася, що з неї випливають такі чудні, стародавні, хвилюючі й нуртуючі слова, не до кінця їх розуміла, бо то були не її слова, а того таємничого в ній, якого безвідмовно слухалась. І те таємне, принаймні так виходило, ніби зрадило її, бо повного задоволення їй так і не принесло. В такі хвилини вона плакала, і сльози її текли в ніч, сльози обмивали й обпікали її обличчя, і те темне в ній знову прокидалось, і вона чула в собі, в глибині нутра свого, тихий пошепт, такий тихий, що не розбирала слів, хоч добре відала, про що їй оте таємне віщає. А віщало воно їй про те, що все, що є в цьому світі, має бути, що все, що сталося, мало статись, а що не сталося, не мало статися — на те є воля не її, і не її таємного, а воля отого Місяця й Зірок, і повинна лишатися слухняна, має впокоритися й чекати і слухатися таємного в собі; тоді, можливо, вона буде в цьому житті й благословенна, а непокора й занепад — то буде зрада самій собі. Не могла зрозуміти того резону до кінця, але відчувала таємний смисл отих прошептаних слів, і вже цього було досить, бо хто вміє таке відчувати, тому не треба вищого розуму і він у цьому світі ще не пропащий.

І от в одну з таких віщих ночей, коли листя на деревах жовтіє скопом, коли осипається на землю останнє насіння; коли маленькі жучки вичавлюють із себе слину, що має стати павутиною, тобто їхніми крильми для польоту; коли затихають цвіркуни, а вирійні птахи чують у грудях тоскний і прекрасний погук до далекого, багатоденного польоту, вона знову не могла заснути і знову сіла, розчинивши вікно, навіть сама не відаючи, для чого це чинить.

І ось вона побачила в глибині Безназванного завулку чоловіка. Він безшумно рухався, облитий місячним світлом, у синьому плащі та кепці й ніби світився. Юлька завмерла у своєму вікні, боячись і дихнути; водночас у ній все раптом схвилювалося, кожна жилка її тіла затремтіла, ніби заграла, але це тривало тільки мить. Наступної хвилі заспокоїлась, але від чоловіка у синьому плащі не відривала очей. Він підійшов до паркану, що огороджував обійстя Ластів’ячого Гнізда, і зупинився. Юлька на хвилю сполошилася й нервово прислухалася, чи спить Ластів’яче Гніздо? Був то такий час, коли Гніздо справді спало. Глибоким сном, забувши про клопоти й гризоти, підозри, неприязнь та приязнь, облуду й доброчесність, співчуття до інших і злоби до них. Гніздо спало, ніби хтось наслав на нього безпам’ятство навмисне для того, аби те, що відбувається, відбулося. Мертво спали люди, собаки, коти, кури, нутрії, кози, пташки, їжаки, цвіркуни — все живе і сутнє.

Чоловік відчинив хвіртку і зайшов у двір. Юлька непорушним привидом завмерла у вікні й чекала. Чоловік знову зупинився, облитий місячним світлом, а може, те світло відходило від нього, — довкола стояла мертва тиша. Знову рухнувся й пішов на пагорб, простісінько до Юльчиного вікна.

— Доброї ночі, — сказав неголосно. — Треба тобі зробити сюди сходи… Окрім того, в усіх є хлівець, а в тебе нема. Робітника тобі не потрібно?

Стояв і всміхався лагідно, золота голова його під місячним світлом палала.

Юлька мовчала.

— Чого мовчиш? — ще лагідніше спитав він.

— Я не мовчу, — сказала Юлька. — Двері відчинені.

— Знаю, — мовив він і роззирнувся. — Дивна сьогодні ніч, правда?

— Правда, — сказала Юлька й опустила голову.

— То не потрібні тобі робітники? — знову спитав він.

— Ні, — відповіла Юлька.

Тоді він підійшов до вікна й погладив її по голові. Юлька заплакала. Мабуть тому, що її давно ніхто не гладив по голові, хіба що неймовірно далека й забута мати, і далекий, давно забутий батько.

— Не плач, — сказав тихо й лагідно чоловік. — Все буде добре. Все буде так, як ти хочеш. Для того я й прийшов.

1991р.

Оповідка шістнадцята

Короткий хронограф "безперспективної" вулиці

Багато води витекло в обох річках, до яких прилягала околиця; багато вітрів промчалося, багато й змін сталося на вулиці. Цю книгу можна писати без кінця, пора й честь знати. Опишу коротко ряд подій, принаймні зв’язаних із тими героями (до речі, їх понад вісімдесят), які на ці сторінки потрапили чи в просторому описі, чи в короткослівній згадці. Тобто долі героїв знайшли своє, часом сподіване, а часом несподіване завершення чи продовження, і мені таки годиться хоч би хронографічно їх зафіксувати. В першу руч, хотів би віддати належне померлим чи загинулим, а їх з-поміж тих вісімдесяти є не один. Зрештою, та чи та оповідка вже підводила героя до тієї крайньої межі, але оскільки читач, як правило, любить ясність, а в історіях — довершеність, перечислю всіх покійних, бо це свята повинність наша, живих, віддавати увагу тим, хто ступив за поріг вічності.

Отже, помер старий Смерд, котрий так молодцювато глянув був на Броню, а потім недостойно перестрашився старої Гуменючки, бувши у човні з рибою, що майже наповнила того човна. З ним трапилася нещаслива пригода, старий ловив хваткою рибу, хватка десь там зачепилася — Смерда потягло в один бік, а течія погнала човна в інший, і дід бовкнув у воду, але, на щастя, поблизу виявився Віталій Корж, котрий під’їхав і дав старому зачепитися, дотягши до берега. Було то у вересні. Смерд захворів запаленням легенів, яке переросло у хронічне. Він став лагідний і покірливий, помирився зі старою Смердихою, відписав на неї хату, а також заповів їй тисячу карбованців, які мав на книжці. Дотяг він ще до червня наступного року, йому ніби полегшало, і він попросив сина (який, до речі, ані характеру, ані звичок своїх не змінив і тільки часом, як то кажуть, "просихав"), так от, у той рідкісний момент синового просихання старий Смерд попросив Юрка довести його до річки й посадити у човна. Старий не захотів, щоб син його супроводжував, сам відплив на середину річки, а сина відіслав додому. Але молодий Смерд додому, звісна річ, не пішов, сів на траву й почав за батьком стежити, попередньо роздягтись на той випадок, коли доведеться стрибати у воду. Старий просидів у човні годину, й тільки тоді йому вдалося підсікти й витягти окунця в долоню, на місцеві виміри досить великого. Він так схвилювався, що ледве здолав окунця витягти, а коли витяг, поклав голову на ручки весел і заплакав. Молодий Смерд гукнув батька і спитав, чи зможе він до берега допливти. Старий хитнув головою і, невправно дзюбаючи веслами воду, ніби не він усе життя прокатався по тій річці й веслував так само природно, як дихав, — це було його останнє зусилля в житті. Молодий Смерд відвів старого додому, Смердиха підсмажила йому останнього зловленого ним окунця, але дід покликав онука Сашка (Сашків на вулиці було три, окрім цього ще Сашко Войцехівський та Сашко Кравчук), і онук ту рибину не без задоволення умнув, дід при тому замиловано на нього дивився. Помер він перед ранком о п’ятій годині при повній свідомості й душевному спокої.

На відміну від Смерда, стара Гуменючка помирала важко. Побачивши в телефонній будці, коли йшла телефонувати пожежникам, аби почистили димаря, Невідомого, котрий видався їй чи рідним сином, який, до речі, помер немовлям, чи Сином Божим, вона впала тут-таки біля будки, а що служба нагляду на вулиці завжди працювала справно, за мить біля неї опинилися ряба Надька, Магаданша, Людка і Сіроводиха: вони занесли бабу додому і викликали швидку. Гуменючці дали заштрика й порадили викликати дільничного лікаря, щоб покласти її до лікарні, а що там вільних місць не було, особливо для вмираючої, то її залишили вдома. Стара стогнала й кричала й прохала сусідок розшукати маленьку листоношу з бантиками, як у школярки, бо та листоноша (при тому саме та, а не інакша) має принести їй листа від сина. Ясна річ, ніхто із сердобільних сусідок і не подумав розшуковувати маленької листоноші з бантиками, а що всі історію про те, як Гуменючка взяла якось пенсію двічі на місяць, знали, то й дружно вирішили, що то мучить стару її нечисте сумління, а може, й чортяка. Через це на синкліті вони вирішили покликати Олексія та шевця й попросити, щоб ті розібрали стелю в хаті. Хто зна від чого: чи від того, що Гуменючку справді мучив чортяка, чи від того, що вона перелякалася, коли над нею почала рушитися стеля і з тріском відламуватися дошки, але Гуменючка саме в цей мент і померла, а на її обличчя поклався отой відомий нам смиренний вираз доброї бабусі, який вона мастак була накладати за життя, отже, й вона здобула собі мир.

Померла також Олексієва мати, і це сталося невдовзі після того, як Олексій одружився на дочці рябої Надьки Гальці. Галька виварювала білизну й перекинула на себе баняка з окропом. Олексієва мати мала хворе серце й так перелякалася, що їй стало недобре, ледве дійшла до ліжка у своїй кімнаті й упала на нього. Перелякана Галька з криком побігла до власної матері, тобто рябої Надьки, а та вже не розгубилась, омила дочку її власного сечею, і в тієї навіть пухирів на тілі не вискочило. Коли ж Галька вернулася в дім і зайшла до свекрухи, то застала її вже околілою.

Помер зять таксистихи Вовка Семенюк, його називали молодший, бо на вулиці існував ще один Володимир Семенюк-старший, це був дядько молодшого, але відзначався такою відлюдькуватою вдачею, що його ніхто на вулиці навіть у власному дворі не бачив, хіба коли йшов на роботу і з роботи, а коли дістав пенсію, то й зовсім зник.