Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Такої вдачі була і його жінка, її могли бачити тільки в магазині, але й там вона ні з ким у балачки не входила. Казали, що Семенюк-старший сидів за Сталіна і чудом повернувся живий, він так звик до тюремного життя, що вдома уладнав собі камеру, куди жінка подавала йому у віконечко їсти, але це могла бути й неправда, а тільки злостиві вигадки Магаданші, найближчої сусідки Семенюка-старшого. Правдивіше, на мою думку, припустити, що Семенюк-старший добре пізнав ціну спілкування з людьми, страшно вистраждав за це й вирішив ні з ким більше не знатись. Отже, Семенюк-старший та його жінка не потрапили на сторінки цієї хроніки раніше, бо участі в житті вулиці не брали, але маю все-таки пояснити, чому в мене згадується Семенюк-молодший, а не згадується Семенюк-старший. Так от, Вовка Семенюк-молодший, котрий свого часу одружився був із дочкою таксистихи, але був прогнаний нею за пияцтво, поселився в однокімнатній квартирі матері, яку та дістала замість знесеного власного дому (на його місці мали збудувати насосну станцію, але не збудували, отож лишилася там тільки пустка), і отруїв їй життя настільки, що вона прожила з сином тільки рік і переселилась у вічність, залишивши на ощадкасі кілька тисяч — компенсацію за знесений дім. Вовка поховав матір скромно, бо доступу до тих тисяч іще не мав, але через півроку, коли законно їх успадкував, почав улаштовувати такі оргії, що споїв навіть дільничного міліціонера і всіх своїх пляшкових приятелів, аж вони всі не просихали тижнями; до речі, частенько бував там Смерд-молодший, і Марія виганяла його звідти тумаками, це було ще до їхнього полюбовного розлучення. Вовка ж Семенюк розрахував усе дуже точно, він помер від розкладу печінки якраз тоді, коли від його тисяч залишився тільки дим, який і забрав його, щоб кипів блаженно в диму вічному.

Помер чоловік дочки Красицької Шіллер, який тримав на околиці коня. Того коня викрала банда неповнолітніх молодчиків і дико з нього познущалася, виколовши очі й випустивши тельбухи. Шіллер був на злочинців такий озлоблений, що без допомоги міліції вистежив банду, віддубасив кількох молодчиків аж так, що тих забрано було в лікарню, але молодчики не попустили того й Шіллерові, напали, коли повертався напідпитку, під парком, і хоч він ще кількох відправив ремонтуватись, але йому всадили ножа, і він, не приходячи до пам’яті, відійшов.

Тихо й спокійно помер спершу Ціпун, а через півроку Ціпа, розчинившись у вічності, наче й не було їх. Вони мали в житті єдину прикрість: Шурко Хаєцький, не треба його путати з Шуркою Куксою, постійно перекидав їм будочку нужника. Ціпун покірливо ту будочку підіймав, але за тиждень Шурко Хаєцький її знову перекидав. Так тяглося довгі роки, аж поки Ціпун не помер. Після того її Шурко Хаєцький не чіпав, а коли померла Ціпа, то будочка довго стояла, і її руйнували тільки вітри й негода. Вона якось дивно обросла зеленим мохом, а сам дім Ціпуна й Ціпи був настільки ветхий, що там уже ніхто не поселився, його розібрали ночами сусіди на будматеріал, притому так капітально, що вигризли навіть фундамент. На тому місці проріс чудовий бур’ян, в основному кропива й чорнобиль, але загніздитися твердо не зміг, бо там поставив залізного гаража той-таки Шурко Хаєцький, якого, ми попереджали, не треба плутати з Шуркою Куксою, — це, може, й були двійники, але аж ніяк не родичі.

Як уже було сповіщено, пропав безвісти Юрко Тишкевич, молодший син шевця; про нього так ніхто й не дізнався анічого. Його наречена Свєта щасливо вийшла заміж за Васю Равлика, точно в строк, тобто через дев’ять місяців, день у день народила йому дитину і створила Васі таке життя, про яке він мріяв, ясна річ, з корективами. Про Васю Равлика ми ще скажемо, тут тільки годиться додати, що Свєта в глибині душі мала підозру, що Юрко просто від неї втік і що він десь живе, заховавшись, — цю підозру вмовила їй власна мати, і твердити це я маю підстави, бо Сіроводиха, Свєтина мати, не раз осуджувала Юрка Тишкевича, заявивши, що він усе-таки негідник, бо морочив її Свєті голову чотири роки, дурив дівчину, а женитися й не збирався, і це добре, що їй підвернувся під руку той остолоп Вася Равлик, партія далеко незавидна, коли врахувати, яке розпусне життя він вів до одруження, але краще синиця в жмені, ніж журавель у небі; принаймні Свєта має тепер де жити і старається Васю Равлика тримати в руках, бо за таким треба око й око.

— Коли чоловік уже спорчений, — сказала кумасям Сіроиодиха, — то його не так легко наставити на праведний путь. Але можна, Свєта й пробує, — додала, чомусь стишивши голос.

Помер Сашко Войцехівський, який все-таки посилав батькові скромні грошові перекази, за що його постійно гризла жінка, часом і скандали влаштовуючи, бо зарплатні Сашкової і їм самим не вистачало. Осуджувала сина й Поліна Войцехівська, хоч і не так войовниче, як жінка. Цікаво тут те, що перекази назад не повертались, але Іван Павленко навіть не написав синові (хоч би через Поліну, адресу якої знав) — сам Сашко посилав перекази без зворотної адреси своєї, але з адресою материною й зі своїм прізвищем. Отже, батько мовчки ті гроші приймав, а коли Сашко раптово помер (це сталося вночі під час грозової бурі) й перекази перестали йти, так само не відгукнувся, хоч Поліна Войцехівська від розпачу за свого єдинчика послала (здуру, як потім коментувала) Іванові Павленкові телеграму; отже й на похорони сина Іван Павленко не з’явився також.

Нещастя вдарило й по веселій компанії в п’ятому номері: одна за одною продовж року відійшли тітки Лілі Капілі Клава й Маня, з сестер Войцехівських залишилася тільки Капілина мати Тамара, але й вона сильно "здала": посивіла, зігнулася й у неї почали труситися руки. Материним сестрам Капіля і її чоловік Шурик та їхні численні двоюрідні поклали по пляшці самогонки з тієї ж таки кринички, з якої черпалася вона й черпається; було їх дві, одною володіла Красношапочка, а другою колишня хазяйка Юльки-Зозульки.

Невдовзі нагло помер і Ромка, обпившись якоїсь загадкової рідини; він до кінця днів кипів злобою проти Юрка Тишкевича, адже той йому так і не віддав боргу, і це був єдиний випадок у його шулерській практиці, коли свої гроші з рук випустив. Твердо вважав, що Юрко Тишкевич ніде не дівся, а ховається від нього, Ромки, і останнім словом його перед кінцем був наказ одному з шулерських дружків помститися над Юрком Тишкевичем, бо той напевне повернеться додому після його смерті (тут Ромка, на жаль, помилився). По тому він випустив дух, а наступного дня його тіло почорніло й почало роздуватись. Його жінка забила тривогу, збіглися Ромчині дружки, запакували приятеля в труну, але він продовжував роздиматися, ніби на дріжжах, аж уже годі було накласти й забити покришку, її до труни прив’язали червоними стрічками. Коли ж приїхала поховальна машина, Ромка був, як бубон, і вже зовсім чорний — його спішно відвезли на Корбутівський цвинтар, котрий у народі ще зветься "Дружба народів", бо раніше в Житомирі існували цвинтарі за релігійною та національною ознакою. Жінка за Ромкою голосила й рвала волосся, яке він їй не встиг висмикати, і сльози текли по її брезклому обличчі струмками, а після того вона стала ретельно відвідувати всі похорони, які відбувалися на вулиці; лихі язики казали: для того, щоб випити, а я думаю, що в неї вселився той непереборний інтерес до смерті, який мають майже всі старі жінки — психологічний феномен, який чоловікові нелегко пояснити.

З усіх смертей, однак, найбільше здивувала пожильців вулиці смерть Миколи. Катря спустилася сюди, щоб запросити вуличних кумась і колишніх своїх сусідів на похорони; при цьому вона похмуро сповістила, що в смерті Миколи найбільше винуватий отой чортяка, отой тюремний Іван Пустовойтенко, бо випер їх із їхньої хати, де Миколі було так добре, де Микола жив як риба у воді, де і їй, Катрі, краще жилося. Вона пояснила, що Микола помінявся з Пустовойтенком на хати не тому, що йому це було вигідно, а тому, що той опіяка таємно пригрозив, що заріже бідолаху Миколу, коли йому не поступиться, а він же, покійничок був такий, що й мухи не вб’є, хіба ненароком ковтне. Раніше про це вона мовчала, але зараз мовчати не буде — хай приходить до неї, Катрі, й ріже її скільки хоче, бо після смерті чоловіка, плакала Катря перед непорушно завмерлою рябою Надькою, їй життя не миле. На її, Катрину, думку, Іван Пустовойтенко зловмисний чоловік і цю смерть Миколі наслав, щоб той не одумався і не вигнав його назад з їхньої хати. Отож він Миколі й наврочив, бо той помер дивно, вчавившись шматком сухої комісійної ковбаси, яка потрапила йому в дихальне горло.

Я цілком щиро співчуваю Катрі, бо горе є горе, але для справедливості вважаю, що її розум через нещастя затемнився і вона на Івана Пустовойтенка наколотила якоїсь каші. Але чого людина з гарячки не поре, єдине неприпустиме в її поведінці було те, що вона голосно, на всю вулицю закляла Івана Пустовойтенка, визнала, що Сталін правильно робив, коли таких чавив, ніби бліх, і насамкінець щиро побажала йому "здохнути як собаці", бо цей зарізяка недаремно по тюрмах шаландався; таких, до речі, і з тюрем випускати не варто.

Кумасі потім сердешно зітхали й розказували, що в труні Микола був гарніший, ніж у житті, й мав печально усміхненого рота.

В дечому Катря мала рацію. Іван Пустовойтенко й справді відсидів великий строк, але як політичний, а не "зарізяка" (Катря через свою простоту плутала ці поняття). Вина його була в тому, що він був актор, а в час окупації грав у театрі в народних українських драмах. За тією логікою треба було б садити шевця, який шив у час окупації взуття, чи кравця, який шив годі одежу. Певна річ, що Іван Пустовойтенко й не думав загрожувати Миколі ножем — це у Катрі розігралася фантазія. Він жив тихо й непомітно у своєму домі, але не зажився, бо нею житейську енергію вичерпав. Помер так само спокійно: купив перед цим самовара й дешевого сервіза, варення й печива, скип’ятив воду, запарив міцного чаю, розклав блюдечка й філіжанки на столі, налив у вазочки варення, поклав печиво і відчув, що надійшов отой віщий мент, до якого готувався продовж усього життя. Сів до столу, розлив чай собі й невидимим рідним і востаннє випив із ними по філіжанці чаю, розмовляючи як із живими.