Давид Гроссман - З ким би побігати

випробувань для неї в тому страшному місці, позаяк вона завжди, з малого малечку, мала потребу побути наодинці — хоч би годину чи дві на день. І зараз Тамар трохи розгубилася: після появи Асафа у неї з’явилася нагода потішити себе ось такою недовгою «відпусткою» — трішечки побродити руслом, подихати на самоті, але чомусь ніякої потреби в цьому вона більше не відчувала. Тамар похлюпалася в струмку, як дитина радіючи бризкам. Його напоять друзі з глека, Як джерело в годину спеки...

Вона розвісила одяг сохнути на кущі біля печери.

Як джерело в годину спеки, І він од мене недале...

Тут вона замовкла, усміхнувшись своїй дурості і пафосу, відпустила на свою адресу кілька ущипливих зауважень — словом, привела себе до тями і нагадала, що до чого. Ось тільки погляд її чомусь ніби приклеївся до сорочки Асафа, що поколихувалася поруч з її джинсовим комбінезоном.

Собі і Шаю вона припасла змінний одяг, але в Асафа, зрозуміло, нічого з собою не було, а тому Тамар виділила йому ту дещицю з речей свого брата, що налізла на Асафа. А пізніше, коли забруднилося й це, він надягнув її широку футболку — з тих, що вона планувала використовувати як «робочий халат». Залишилася з того часу, коли вона була жиртрестом, сказала Тамар, і Асаф відповів, що не вірить у це. І вона розсміялася:

— Почекай, ось побачиш на фотці — я була як слониха!

І Асаф дико зрадів цьому натяку на спільне майбутнє.

Тамар дістала з рюкзака зубну щітку, й Асаф розгублено подивився на неї.

— Візьми мою, — сказала вона, почистивши зуби.

І Асаф (так-так, якби мама дізналася, то напевно б гепнулася, знепритомнівши), наче нічого й не сталося, почистив зуби її щіткою.

Блювання у Шая припинилося разом із судорожними позіхами. Правда, почався пронос, і це теж виявилося нелегким випробуванням. І вони його витримали разом, удвох, а взагалі-то утрьох. Шай потихеньку очунював, і до нього повертався сором, супроводжуваний здивуванням: хто такий цей Асаф і що він тут робить? І Тамар просто відповіла йому, що він їхній друг.

Та коли Асаф сказав, що йому треба вибратися до міста на годинку-дві, у неї зробився такий нещасний вигляд, що він трохи не відмовився від цієї ідеї.

— Нічого-нічого, йди, — сказала Тамар, вочевидь змирившись з тим, що він не повернеться.

Вона сіла до нього спиною, сердячись на себе за те, що спокусилася повірити в нього. Асаф пояснив, навіщо йому потрібно до міста, намагаючись говорити якомога спокійніше, але він відчував, що Тамар уже спорудила між ними стіну. Він не знав, як її заспокоїти. Та і як вона взагалі може в ньому сумніватися після цієї ночі? У сердитому відчаї він дивився на неї і майже бачив, як колишні комплекси щурячою зграєю пробираються в її голову. Одне він знав твердо — лише словами її ніколи ні в чому не переконати.

Коли він вийшов з печери, вона встала і подякувала йому за все те, що він для неї зробив. Її ввічливість була майже образливою. Він попрощався і з Шаєм, а головне — з Дінкою, яка стривожено метушилася. Вона побігла за ним, потім повернулася до Тамар, тоді знову за ним і знову повернулася — Дінка немов намагалася зв’язати розривану нитку. Добряче вже одійшовши від печери, він різко обернувся, почувши — чи йому тільки здалося? — як Тамар тихо кличе його на ім’я. Він кинувся назад, назустріч їй, підхоплений хвилею хворобливого збудження. Тамар здивувалася почуттям, що затопили її, коли побачила, як він мчиться до неї.

— До речі, ти щось хотіла? — спитав Асаф, задихаючись.

— Ти чого повернувся? — здивувалась вона.

— Але ж ти покликала... і ще, я забув віддати тобі Леїного листа.

— Леїного листа?

— Вона дала мені для тебе лист, але ти мене тріснула дрючком, а потім усе це закрутилося з Шаєм, і я забув.

Асаф простягнув Тамар листа. Вони стояли поруч, очужілі і роздирані почуттями. Вона жмакала в руках конверт. Він дивився, як на її шиї б’ється блакитна жилка, він ледве стримувався, щоб не торкнутися цієї жилки пальцем, погладити, заспокоїти. Лише через хвилину здогадався спитати, нащо вона його, власне, покликала.

— Нащо? — здивувалася Тамар. — Авжеж, стривай. Ось, послухай...

Вона спитала, чи готовий він зробити для неї ще одну добру справу, останню справу, колосально важливу справу. Асаф у відчаї розвів руками й аж тупнув ногою: ну чому останню, чому? Але вголос нічого не сказав, узяв аркуш з номером телефону, вислухав численні вказівки і питання, яке він має поставити. Правду кажучи, завдання здалося йому дуже важким. Тамар теж це розуміла:

— Звичайно, я повинна сама з ними поговорити... але як? Звідси?

Асаф пообіцяв, що все зробить.

— Тоді повтори ще раз, що ти їм скажеш!