Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

Я навіть не знала, котра була година, був іще день чи вже вечір, коли я почула, що хтось береться за ручку. Було зачинено, залунав стукіт, потім легкі удари у двері. Мені було байдуже, я сиділа в ногах ліжка, спершись спиною на тепле гладеньке дерево, видивлялася в стіну й на святий образ над ліжком у металевій овальній рамці. Мені здалося, що все пливе, усе ліжко повільно пливе за течією. Я не була на жодному дурнуватому морі, тільки в нашій маленькій річці, я гойдалася у Влтаві поблизу дядькової хати. На березі квітли кульбаби, і хтось до мене здалеку гукав. Мені було так дивно, і я не була щасливою. Я вчувала шум у коридорі край вікна, знайомий звук. У вікні — роздільна рама й верхнє маленьке віконечко на засувці, ми ніколи його не зачиняли. Тільки одна людина на світі знає, як добутися в хату, коли зачинено, може просунути руку крізь мале віконце, повернути мосяжну ручку й через велике вікно влізти просто в коридор.

Він раптом постав у дверях спальні. Одна рука схована за спиною, на губах нервова посмішка. Він набрав повітря й почав.

— Ніколи не пізно почати спочатку, як гадаєш..?

Я повернулася до нього. Поки він роззирався в сірій спальні, фіранка на вікні пропускала дещицю світла, я дивилася, як завмирає його обличчя. Слова в нього вичерпалися, він дивився на мене, не в очі, а на голі груди. Моя приношена сорочка була зовсім розстебнутою, ковдра закривала мене лише по пояс. У руці я тримала відкорковану пляшку. У ній лишалося тільки на денці. Він провів очима на розкидану постіль, перевернуту навспак, зім’яте брудне простирадло було наполовину зсунуто. На підлозі — три порожні пляшки від вина, на столику — дві склянки на тонкій ніжці. Із іншого боку ліжка на столику стояла повна попільничка й одна майже ціла тонка біла цигарка.

— Ти в порядку?

— Звісно, Петрику, — прошепотіла я. — Ти приїхав по морозильник? — я спробувала весело розсміятися.

Але не вийшло через розпач, який стискав шлунок так, що несила було стерпіти. Я лише сковтнула повітря.

— Що тут, божечку, відбувалося?

— А як ти гадаєш?

Тільки тепер я справді помітила його подивований вираз, широко розплющені очі. Він дивився на пустку й, не вірячи, крутив головою.

— Ти серйозно, Гано?

— Ідіть усі до дупи… — проказала я голосом, розм’яклим від спирту й плачу.

За мить я відчула полегкість.

— Що ти таке… — прохопилося в нього перелякане, рука знагла виринула з-за спини й раптом на ліжко мені щось упало.

Я трохи підскочила, але легкий переляк прийшов із запізненням. Він раптово зникнув, грюкіт дверей долинув до мене, ніби з глухої далини. Я перехилила в себе залишки самогону з пляшки й кинула її перед себе. Вона докотилася по збитій постелі до букета червоних троянд. Лише цієї миті я побачила цей великий букет. Зі скляного горла скапнула остання сльоза грушівки й всоталася в білу білизну. І в цей момент мене знудило, це сталося так швидко, що я не встигла навіть переповзти й перехилитися через край ліжка.

Уранці я відчинила вікна й двері у всій хаті. Після довгого душу, який вимив із мого волосся запах його цигарок, а з тіла — в’ялість, я стягнула з мотузки якусь білизну й натягнула це все бездумно на себе. Голова боліла від кожного нахилу, кожного різкого руху, шлунок усе ще крутило. Я не знайшла вже нічого на снідання, що допомагало б і від похмілля. Почула, як кішки труться об двері й жалісно нявчать. Налила їм останнє молоко й відчула напад паніки через те, що ж давати їм завтра. Поклала до кишені останні гроші й пішла на головну трасу. Від перехрестя йшла пішки в напрямку Глубокої та Будєйовіце, за спиною — охолоджувальні вежі електростанції. Мені здалося, що стає краще від цієї швидкої ходи, шини автівок свистіли по асфальту тут і там. Десь за п’ятнадцять хвилин засвистіла гума й переді мною на правому узбіччі зупинилася поштова автівка. Із вікна визирнуло знайоме обличчя. Блондин, махнув мені рукою. Я перебігла дорогу й підсіла до нього.

— Нарешті ви підете зі мною на каву, так?

Він показував мені зуби, а я відчувала, як він потайки роздивляється моє тіло, з-під білої футболки світився мій чорний бюстгальтер, крізь великий розріз із лівого боку виднілася чорна шлейка. Він намагався розмовляти і ніяк не міг зрозуміти, що я сьогодні геть не в гуморі. Я дивилася крізь брудне переднє скло поперед себе на сіру дорогу під нами. Не те щоб це вдивляння отямило мене, але воно заспокоювало, заколисувало й применшувало біль. Він запропонував мені цигарку з пачки. Я подивилася повз нього, кудись на поле, а потім без жодного слова втупила байдужий погляд знов на трасу. Решту дороги він уже не говорив.

Місто було сповнене весняним сонцем, я підійшла просто до шкільної їдальні. Мені хотілося їсти, але ще більше мене мучили уявлення про те, що мамі треба буде щось пояснювати. Я мушу попросити про розраду чи лише про соус із кнедликами? Тож я повернула й повільно побрела до центру. Відчувала слабкість у ногах, почало боліти горло. Єдине, про що