Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

Сніданок у ліжко. «Цього тут у хаті ще не було», — сказала собі, коли викладала продукти в кухні на стіл. «Узагалі-то мені все одно, що тут було й чого не було. Важливо те, що є зараз».

Він приїжджав три дні поспіль увечері. Я грала на старих каструлях у кухні, на порцелянових чашках у шафі, на ножах і виделках у серванті, танцювала із щіткою по хаті й голосно співала. Я попросила привезти з міста дві пляшки вина й молока. Вино — для нас, молоко — для котів, їх уже було троє. З’явилася ще чорно-біла з пухнастим хвостом. Миску їм я залишала на порозі. Я відчувала збудження, коли хата знову ожила. У цей час із села виїхали ще дві родини. Ще два вичищені будинки, вікна без фіранок, порожні, як очі сліпих.

Я хотіла, щоб він не заїжджав у двір, а лишав автівку перед ворітьми. Я пам’ятала про поради пана Тушла, що має бути видно, що в хаті живуть. А що скажуть сусіди, мені було байдуже. їх і так залишилося всього кілька. Увечері ми відкоркували пляшку червоного. Перш ніж пішли до ліжка, у нас потемнішали губи. «Ніби мор, село вимирає, а ми залишилися останніми». Повз наші ворота проїжджали повні вантажівки, на яких стукалися меблі, ліжка було вкрито перинами й перев’язано шнурками для білизни. Над цим усім серед квітів похитувалися високі фікуси. Ми зачинили ворота й засунули засув. Молода енергія його дев’ятнадцяти років виповнила столітню хату. Його тіло й чуття були спраглими, я оживала й знову відчувала силу. Я помічала, як повертається туга, яку в мене хтось відібрав, бажання жити, яке місяцями завмирало. Тут був хтось, хто вірив, що ще не кінець. Я знову відчувала надії й мрії, які перед тим втратила. Але десь ген-ген звіддалік я також знала, що я — не його мрія. Не ця хата й не життя в селі. Я обходила подалі це віддалене місце у своїй свідомості. Його мрією були кораблі й море. Він показував мені в часописі світлини малих швидких кораблів, які допливали до середини океану, щоб запобігти японським китобійникам виловлювати китоподібних. Наступного року він туди збирається, команди міжнародні: норвежці, австралійці, канадійці, поляки. Поклавши голову на його пласкі груди, я відчувала, як швидше б’ється його серце від цих слів.

У третій, останній вечір він не поїхав. Я його не відпустила. Робила все, аби він не виліз із ліжка, із нашого корабля із цукром, вином і деревом кориці посеред холодних ворожих хвиль.

Уранці четвертого дня було дивно захмарене небо. Близько половини сьомої було ще сіро. Він увімкнув світло, стояв оголений біля дверей спальні. Світло ламп било межи очі. Blackout був у минулому. Мене мучила спрага й після вина боліла голова. Незабаром він увійшов одягнений і з рюкзаком за плечима. Я не намагалася навіть поворухнутися, вилізти з-під ковдри. У нього був той вираз обличчя, який я вже так добре знала. Знала від Зденєка й від Петра, тільки не знала, як його назвати. Той чоловічий вираз слабкості, відведення очей, кривуляста посмішка на губах. «Ідіть усі до дупи», закричало щось у мені, але з горла в мене не прохопилося й звуку. Я встала, ніби сонна, пішла за ним босоніж по холодних кахлях темного коридору, у просторій чоловічій сорочці, застебнутій на один ґудзик. Усе одно я все знала, від початку мені було зрозуміло, як усе закінчиться, але мені, мабуть, потрібно було це почути й відчути на власній шкірі, ніби холодний душ.

— Залишся тут зі мною, Славеку…

Він поглянув на підлогу, а потім — на стелю. Рука на клямці дверей.

— Поїхали зі мною, Гано.

— Якщо ми переможемо, то зможемо разом викупити хату назад, уже ніхто нею не переймається, навіть якщо вона буде одна серед полів…

Він поправив на плечі пояс важкого наплічника, із кишені камуфляжних штанів вийняв ключ від автівки.

— Мені треба їхати, Ганко. Ми їдемо з іншими акціями на північ Чехії, на нас чекають у Лібковіце. Знаєш, про що там ідеться? Вони піднімають ліміти видобування вугілля, це поруч із заселеними селами.

— Але ж ми тут також ведемо боротьбу…

— Я знову повернуся, але зараз я потрібен там.

— Залишся тут задля мене, Славеку.

Він позіхнув. Нетерпляче підкинув рюкзак за плечима.

— Я не можу покинути своїх у біді, зрозумій.

Позіхання й погляди в нікуди. Я все це вже знала.

Я заповзла назад до ліжка, укрилася з головою, на вуха поклала подушку. Уже не чула, як від’їхав його джип.

Увесь день від самого ранку був страшенно довгим. Стрілки старого металевого будильника невтішно пленталися навколо пожовклого циферблата. Я чула, як кішки шкреблися у двері будинку, встала і з гусячою шкірою на ногах налила їм дві тарілки молока, у каструльку на порозі вилила залишки вечері. Було їх уже чотири, з’явилася ще одна, чотириколірна, худа й геть облізла. Надворі було чутно запах диму й паленого. Я згадала про слова пана Тушла, що в хаті має світитися, а з комина має йти дим. Тож я під сараєм назбирала дрова й затопила в кухні. Я була не голодна, лише напилася з крану над умивальником. Потім відчинила буфет і взяла звідти пляшку з прозорого скла. Самогонка від пана Бертака. У ній була ще