Михайло Булгаков - Майстер і Маргарита

нагляд відразу ж після нашої розмови. Але побіля базару він крутнувся, пішов на таку дивну петлю, що без сліду пропав.

— Отож. Знаймую вам, що я не вважаю за потрібне віддавати вас під суд. Ви зробили все, що було до спромоги, і ніхто на світі, — тут прокуратор посміхнувся, — не зумів би зробити більше вашого! Накладіть яку пеню на стежіїв, що спустили з ока Іуду. Але й тут, попереджаю вас, я не хочу, щоб пеня та була хоч трохи сувора. Врешті, ми зробили все для того, щоб оберегти цього негідника! Ба, я забув спитати, — прокуратор потер чоло, — як же вони прихитрились підкинути гроші Каїфі?

— Бачите, прокураторе... Це не так і хитро. Месники прийшли в затилля палацу Каїфи, там, де провулок вивищується над заднім двором. Вони перекинули пакунок через огорожу.

— З цидулою?

— Так, саме так, як ви і завбачували, прокураторе. А втім, гляньте, — вмить Афраній зірвав печатку з пакунка і показав його нутрощі Пілату.

— Згляньтеся, що ви робите, Афранію. Адже печатки-бо, напевно, храмові!

— Прокураторові не варт турбувати себе цим питанням, — відповів Афраній, згортаючи пакунок.

— Невже всі печатки є у вас? — розсміявшись, запитав Пілат.

— Інакше й бути не може, прокураторе, — без тіні посмішки, дуже суворо відповідав Афраній.

— Уявляю, що то діялось у палаці Каїфи!

— Так, прокураторе, це спричинилося до великого занепокоєння. Мене вони запросили негайно.

Навіть у напівтемряві було видно, як виблискують Пілатові очі.

— Це цікаво, цікаво...

— Насмілюся заперечити, прокураторе, це не було цікаво. Нудна і стомлива справа. На моє питання, чи не сплачувалося кому грошей в палаці Каїфи, мені сказали якнайрішучіше, що такого не було.

— Он воно що! Ну, то коли не сплачувалося, то й не сплачувалося. Тим важче буде відшукати вбивць.

— Достеменно так, прокураторе.

— Стривайте, Афранію, ось що раптом мені спало на думку: чи не наклав він на себе руки?

— О ні, прокураторе, — навіть відкинувшись від здивування в кріслі, відповів Афраній, — даруйте, але таке цілком неймовірне!

— Ох, в цьому городі все ймовірне! Я ладен битися об заклад, що невдовзі чутки про це поповзуть городом.

У цю мить Афраній кинув на прокуратора свій погляд, подумав і відповів:

— Таке може статися, прокураторе.

Прокуратор явно все ніяк не міг облишити це питання про вбивство людини з Киріафа, хоча і так уже все було зрозуміло, і запитав навіть з певною замріяністю:

— А я хотів би бачити, як вони вбивали його.

— Убито його надзвичайно спритно, прокураторе, — відповів Афраній, дещо іронічно поглядаючи на прокуратора.

— Звідки ви аж таке знаєте?

— Будьте ласкаві звернути увагу на калитку, прокураторе, — відповів Афраній, — я вам поручусь за те, що кров Іуди ринула хвилею. Мені доводилося бачити забитих, прокураторе, на своєму віку!

— Так що він, певно, не підведеться?

— Ні, прокураторе, він підведеться, — відповів з посмішкою філософа Афраній, — коли сурма Месії, котрого тут очікують, прогучить над ним. Але раніше він не зведеться!

— Годі, Афранію! Цю справу з’ясовано. Переходьмо до погребу.

— Страчених поховано, прокураторе.

— О, Афранію, віддати вас під суд було б злочином. Ви і гідні найвищої нагороди. Як було?

Афраній почав розповідати: в той час, як він сам заходився над справою Іуди, чота таємної сторожі, що нею керував його помічник, дісталася пагорба, коли зайшов вечір. Одного тіла на вершку вона не знайшла. Пілат здригнувся, промовив хрипко:

— Так як же я цього не завбачив!

— Не варто хвилюватися, прокураторе, — сказав Афраній і продовжував розповідати.

Тіла Дісмаса і Гестаса з повидзьобуваними хижим птаством очима підняли і відразу ж кинулися на пошуки третього тіла. Його знайшли дуже скоро. Один чоловік...

— Левій Матвій, — не запитально, а більше ствердно сказав Пілат.

— Так, прокураторе...

Левій Матвій ховався в печері на північному схилі Лисого Черепа, дожидаючись темряви. Голе тіло Ієшуа Га-Ноцрі було з ним. Коли сторожа увійшла в печеру зі смолоскипом, Левій впав у відчай та несамовитість. Він кричав про те, що не вчинив жодного злочину і що кожна людина по закону має право поховати страченого злочинця, якщо бажає. Левій Матвій казав, що не хоче розстатися з цим тілом. Він був збуджений, вигукував щось недоладне, то просив, то погрожував, то проклинав...

— Його довелося схопити? — понуро спитав Пілат.

— Ні, прокураторе, ні, — дуже заспокійливо відповів Афраній, — зухвалого шаленця заспокоїли, розтлумачивши, що тіло буде поховано.

Левій, збагнувши сказане, затих, але ознаймив, що нікуди