Раймонд Коурі - Останній тамплієр

Де Анґеліс зробив декілька кроків уперед. Рот його зобразив якусь подобу посмішки, але очі залишалися невиразними і відстороненими.

— Я не можу переконати вас співпрацювати з нами... але я можу відвезти вас до того, кому вдасться це зробити.

Хто б не відповідав за організацію подорожі — Ватикан чи ЦРУ, але роботу було виконано добре. Гелікоптер доставив їх на базу ВПС поблизу Кара-Касу, трохи на північ від того місця, де підібрали Рейлі. Потім він та Де Анґеліс сіли у «G-IV», що вже чекав на них, спеціально прилетівши з Даламана, і швиденько подалися на захід, до Італії. Імміграційні та митні процедури у Римі були зневажливо проігноровані, і менш ніж за три години після того, як монсеньйор матеріалізувався із хмарини пилу в горах Туреччини, вони вже мчали через Вічне місто у комфортному «лексусі» з кондиціонером та затіненими вікнами.

Рейлі треба було прийняти душ і перевдягтися, але Де Анґеліс поспішав, тому агентові ФБР довелося так-сяк помитися вже на борту літака, а водолазний костюм змінити на мішкуваті армійські штани і сіру футболку, похапцем знайдені для нього на складі ВПС Туреччини. Та Рейлі й не нарікав. Після тісного водолазного костюму уніформа стала для нього довгоочікуваним спасінням; до того ж він теж поспішав, бо доля Тес все більше непокоїла його. Він хотів знайти її, хоча і не надто заглиблюючись у мотиви цього бажання. Рейлі не просто так погодився на запрошення монсеньйора — тут у нього були власні розрахунки. Він не міг знати напевне — що саме чекало на нього наприкінці їхньої подорожі, і тому гадав, що чим швидше він забереться звідти і повернеться до Туреччини, тим краще. Але відступати було вже запізно. Зі спокійної наполегливості Де Анґеліса він недвозначно зрозумів, що цей візит був не просто якоюсь скороминущою примхою.

Ще з літака Рейлі помітив базиліку Собору святого Петра, а тепер, коли «лексус» прокладав свій шлях через полуденні автомобільні пробки, він знову побачив його. Собор бовванів попереду, і його велетенський купол гордовито вивищувався над смогом і хаотичністю переповненого людьми та автомобілями міста. Хоча вигляд цієї величної споруди неминуче викликав почуття замилування і захвату навіть у найзапеклішого атеїста, в душі Рейлі не було нічого, окрім люті та розчарування; він почувався як людина, котру зрадили. Він знав небагато про цю найбільшу у світі споруду — що в ній була Сікстинська капелла, і що збудована вона була на кістках її засновника, святого Петра, який помер за свою віру, розіп'ятий на хресті униз головою. Дивлячись на собор, Рейлі подумав про усі ті високі зразки образотворчого мистецтва та архітектури, на які надихнула саме віра — картини, статуї й культові споруди, що створили послідовники Христа по всьому світу. Подумав він і про незліченних дітлахів, які щовечора промовляли молитви на ніч, про мільйони вірян, котрі відвідували церкву щонеділі, про хворих, що моляться за своє зцілення, і про убитих горем родичів та близьких, що моляться за душі небіжчиків. Їх теж обманули? Все це була брехня? Та гірше — Ватикан увесь час про це знав?

«Лексус» проїхав по Віа де Порта Анжеліка і підкотив до Воріт святої Анни, де швейцарські гвардійці у мальовничій формі відчинили масивні ворота з литого заліза, як тільки авто до них наблизилося. Монсеньйор коротко кивнув, і «лексус», наче за помахом руки пропустили всередину, до найменшої у світі країни; разом із «лексусом» Рейлі опинився у самісінькому центрі свого збуреного і збентеженого духовного світу.

Автомобіль зупинився біля камінної споруди з портиком, і Де Анґеліс швидко вийшов. Рейлі подався услід за ним по невеликих східцях, що вели до двокімнатного вестибулю. Тут панувала урочиста тиша. Вони швидко пройшли коридорами, вимощеними камінним плитняком, потім — тьмяними кімнатами з високими стелями, зійшли широкими мармуровими сходами і нарешті наблизилися до вигадливо різьблених дерев'яних дверей. Монсеньйор зняв авіаторські сонцезахисні окуляри і натомість напнув свої звичні — замацані. Рейлі спостерігав, як із невимушеністю великого актора, що збирався вийти на сцену, Де Анґеліс змінив вираз свого обличчя з жорстокої невблаганності таємного агента-оперативника на лагідність доброго священика, якого він зустрів того пам'ятного дня у Нью-Йорку. Подив Рейлі зріс іще більше, коли він побачив, як монсеньйор спочатку зробив глибокий вдих, явно поборюючи сум'яття, і лише потім рішуче постукав у двері.

Відповідь, мовлена спокійним тоном, пролунала негайно:

— Аванті.

Де Анґеліс відчинив двері й першим увійшов до кімнати. Стіни у схожій на печеру кімнаті від підлоги до стелі були заставлені полицями, що ломилися від книг. На дубовій паркетній підлозі не було килимів, і взагалі у кімнаті майже не було меблів. У кутку, біля каміна, між двома однаковими кріслами стояв синельний диван. Далі, біля височенних спарених балконних дверей, стояв стіл, а біля нього — один м'який стілець і три звичайних. У кімнаті не було нікого, окрім кремезного статечного сивочолого чоловіка; він вийшов з-за столу і привітав Де Анґеліса та його супутника. На обличчі його закарбувався похмуро-суворий вираз.

Де Анґеліс відрекомендував агентові ФБР кардинала Бруньйоне, і чоловіки потисли один одному руки. Потиск руки кардинала виявився несподівано міцним, і Рейлі стало трохи лячно, коли той мовчки окинув його своїм пронизливо-допитливим поглядом. Не зводячи очей зі свого гостя, Бруньйоне перекинувся з монсеньйором кількома фразами італійською, котрі Рейлі не спромігся зрозуміти.

— Прошу сідати, агенте Рейлі, — нарешті звернувся до нього кардинал і вказав рукою на диван. — Прийміть мою вдячність за те, що ви зробили і продовжуєте робити у цій злощасній справі. А ще — за те, що погодилися прийти сюди.

Не встигли Рейлі й Де Анґеліс всістися, як Бруньйоне дав їм зрозуміти, що запросив їх не для пустопорожнього базікання, і швидко перейшов до справи.

— Я