Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

міри зацікавлені, – вважай, що зробив він це з власної доброї волі, з власної примхи, ніхто його за язика не тягнув, не злапав, не стояв з ножем коло горла, не засаджував на хліб і на воду, не вимотував душі попівською балаканиною, – ні, уяви собі, що йому просто ні з того ні з сього заманулося нишком вимикатися з хати й розважати душу саме з тими людьми, яким ми всі як сіль в оці. Чуєш, чуєш, що я кажу? – скажено скрикнув Феджін, і з очей йому аж іскри посипались. – Даймо, що він це все вчинив – що тоді?!

– Що тоді? – з жахливим прокльоном перепитав Сайкс. – Тоді, якби я застав його ще живим, я б розчавив йому черепа своїм підкованим залізом закаблуком на стільки шматків, скільки в нього волосинок на голові.

– Ну а що, коли б це зробив я? – вискнув тремтячим голосом Феджін. – Що, коли б це зробив я, я, що знаю так багато про всіх, я, що міг би загнати на шибеницю силу людей, опріч себе самого?

– Не знаю, що б я зробив, – відповів Сайкс, стискаючи зуби й полотніючи від самої думки про таку можливість. – Я, мабуть, накоїв би такого лиха у в’язниці, що мене б закували з ніг до голови в кайдани, а якби нас поставили на зводи, то я накинувся б на тебе на суді й на очах у всіх розтоптав би твій мозок. У мене набралося б стільки сили, – пробубонів він, хитаючи своєю кремезною залізною рукою, – що я розчавив би твій череп так, немовби через нього переїхали навантажені бендюги.

– Ти б це напевне зробив?

– Напевне. Хочеш спробувати?

– А якби це зробив Чарлі, Проноза, Бетсі чи…

– Байдуже хто, я б з кожним так розквитався, – нетерпляче гукнув грабіжник.

Феджін глянув пильно йому в вічі й, зробивши знак рукою мовчати, схилився до Ноя, що спав долі край його ніг, і почав його трясти за плечі. Сайкс витягнувся вперед на дзиґликові, упершися руками об коліна, здивовано очікуючи, чим скінчаться всі ці заходи.

– Болтере, Болтере! Ач, бідолаха, як він натомився! – мовив помалу, з притиском на кожному слові Феджін, знову скидаючи на Сайкса оком і з диявольською насолодою передбачаючи те, що мало зараз статися. – Він, бідолашний, натомився, слідкуючи так довго за нею, за нею, Біллі.

– Про кого це ти? – спитав Сайкс, відкидаючись на спинку стільця.

Феджін нічого не відповів, тільки схилився знову до Ноя і примусив його підвестись. Він поторсав його ще за плечі й назвав кілька разів на ймення, і тільки тоді заспаний парубок незадоволено протер очі, позіхнув і глянув сонним, обважнілим поглядом навкруг себе.

– Розкажи-но мені ще раз про це, ще раз, щоб і він це почув, – наказав йому Феджін, показуючи на Сайкса.

– Розказати про що? – промовив заспаний Ной, солодко потягаючись.

– Про Нансі, – відповів Феджін, хапаючи Сайкса за руку, немов боячись, що він кинеться з хати, не вислухавши всього до краю. – Ти йшов за нею?

– Так.

– До Лондонського мосту?

– Так.

– Де вона стрілася з двома особами?

– Еге.

– З джентльменом і леді, що з ними вона вже й раніше бачилася з власної волі. Вони прохали її виказати їм усіх її спільників, а передусім Монкса, що вона й зробила, – так? Потім вони захотіли, щоб вона оповіла їм, який він із себе, вона оповіла; попрохали сказати, в якому місці ми зустрічаємось, – і вона й це сказала, звідки найзручніше за ним стежити, – і це сказала, спитали, о котрій годині сходяться туди наші люди, – вона виказала й це. Вона це все розказала. Вона розказала це все від слова до слова без жодної погрози, без жодного примусу, все з власної волі – так? Так? Правда?! – кричав Феджін, скаженіючи з люті.

– Правда, – відповів Ной, чухаючи потилицю. – Точнісінько так воно й було.

– А що вони говорили за минулу неділю?

– За останню неділю? – байдуже перепитав Ной, немов силкуючись пригадати. – Та я ж уже вам казав.

– Скажи ще, ще раз! – вискнув Феджін з білою піною на губах, впиваючись ще дужче в Сайксове плече однією рукою, а другою нестямно махаючи перед собою.

– Вони спитали її, чому вона не прийшла минулої неділі, як була обіцяла, – відповів жвавіше Ной; він потроху прочумався і, здається, вже починав розуміти, хто стоїть перед ним.

– А вона сказала, що не могла.

– Чому, чому не могла? Скажи йому.

– Тому, що її силоміць затримав удома Біллі, чоловік, що про нього вона їм уже говорила була раніше, – провадив Ной.

– А ще що? – напосідав на нього Феджін. – Що вона сказала ще про цього чоловіка? Скажи йому все, скажи, скажи!

– Вона казала, що їй дуже тяжко вихопитися з дому, коли він не зна, куди вона йде, – одказав Ной. – І тому першого разу, як вона побігла до цієї леді, вона – ха-ха-ха! Я мало не пирснув, коли почув про це, – вона напоїла його лавданумом.

– Прокляття! – скрикнув Сайкс, із скаженою силою вириваючись з Феджінових рук. – Пусти мене!

Відштовхнувши набік старого, він вискочив з кімнати й з дикою, звірячою люттю кинувся вгору по сходах.

– Біллі, Біллі! – закричав Феджін, зірвавшись за ним навздогін. – Одне слово! Тільки одне слово!

Цього слова Сайкс, мабуть, так-таки ніколи б не почув, якби не занадто міцні запори на надвірніх дверях; він з жахливими прокльонами і лайкою марно бився в них, намагаючись виперти їх плечем, коли його нагнав Феджін.

– Випусти мене, – скрикнув Сайкс, – мовчи, не говори, коли боїшся за себе! Пусти, кажу тобі!

– Вислухай тільки одне-єдине слово, – заволав до нього Феджін, кладучи руку на замок. – Не будь…

– Ну?

– Не будь… занадто жорстоким, Біллі.

День зайнявся і було вже досить ясно, їхні обличчя виразно виступали з сутінків. Вони ззирнулися на мить, і в їхніх очах промайнув блискавицею той самий зловісний вогник; що він означав – було зрозуміло.

– Я хочу сказати: не будь занадто жорстоким заради власної безпеки, – сказав одверто Феджін, уперше не прикриваючись непотрібними на цей раз натяками. – Не наосліп, Біллі, обережно.

Сайкс нічого не відповів і, штовхнувши двері (Феджін уже їх відімкнув), вискочив на порожню вулицю.

Він летів як куля, не думаючи, не вагаючись, він ні разу не зупинився, не повернув голови, не глянув ліворуч або праворуч, не підніс очей до неба, не зирнув під ноги: він дивився просто вперед з дикою рішучістю; зуби його були так міцно стиснуті, що напружені до болю щелепи випиналися з-під шкіри. З грудей його не вирвалося ні слова,