Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Добраніч, добраніч!

Старий джентльмен одвернувся.

– Ось гаманець! – скрикнула молода леді. – Візьміть його заради мене, може, він вам знадобиться про чорний день!

– Ні, я зробила це не для грошей, – одказала дівчина, – залишіть мені хоч цю маленьку втіху, мені буде солодко про це думати. Дайте мені краще якусь вашу річ, те, що ви носите на собі… Я хотіла б… ні, ні, тільки не перстень… дайте мені вашу рукавичку або хустинку… Що-небудь на спомин про вас, моя люба леді. Так! Прощайте, прощайте!

Бачачи жорстоке хвилювання дівчини й боячись накликати на неї біду, старий джентльмен вирішив відпустити її. Вони пішли, й незабаром їхні кроки й голоси завмерли вдалині.

Постаті молодої леді й старого джентльмена показалися за кілька хвиль на мості; і на горішній площадці сходів вони зупинились.

– Чуєте! Вона, здається, нас кличе! – скрикнула леді і насторожилась. – Мені здалося, що я почула її голос.

– Ні, голубонько, – відповів містер Броунлоу, обертаючись сумно назад. – Вона не зрушилася з місця й не зрушиться, аж поки ми не підемо звідціль.

Роза не хотіла йти, але старий джентльмен узяв її під руку й з ласкавим примусом потягнув її за собою. Коли вони зникли, дівчина впала лежма на камінні сходи й вилила в гіркі сльози пекучий біль свого серця. Потім підвелась і нетвердою тремтливою ходою подалася геть. Здивований підглядач стояв ще непорушно кілька хвилин у своїй схованці; потім обережно виглянув, озирнувся на всі боки, виліз нишком на сходи й, крадучись попід стіною, вибрався нагору.

Нагорі Ной Клейполь ще раз обережно озирнувся, чи, бува, хто не стежить за ним, і кинувся геть до Феджінового лігва щодуху, як тільки несли його довжелезні ноги.

XLVII

Згубні наслідки

До світання залишилося ще зо дві години. Восени цю пору можна дійсно назвати глупою ніччю.

Мовчазні порожні вулиці на цей час зовсім завмирають, розпуста й злочин розлазяться плазом по своїх кутках, і навіть усі звуки мов поринають у тиху дрімоту. На цю пізню мертву пору Феджін сидів насторожі в своєму гидкому лігві; його бліде обличчя скривилося з жаху, запалені червоні очі блищали; він скидався не на людину, а на огидливий привид, якого вивів з могили якийсь злий дух і не дає йому спокою.

Старий сидів навпочіпки перед холодним нетопленим каміном із старою дрантивою ковдрою на плечах; очі його нерухомо вп’ялися в майже зовсім догорілу, розтоплену свічку, що стояла на столі біля нього. Праву руку він тримав біля рота й замислено гриз свої довгі, чорні пазурі беззубими яснами, на яких подекуди стирчали гострі ікла, що могли любісінько належати собаці або пацюкові.

На підлозі в кутку спав Ной Клейполь. Неуважний погляд старого перебігав з нього на свічку й знову назад; мабуть, думки його витали десь дуже далеко, бо з геть обгорілого ґнота давно вже капотів крапля по краплі розтоплений лій, а він і не помічав цього. Злість, розпука, досада шматували його серце. Його хитро обміркований план враз урвався, й ненависть до дівчини, що так посміла його одурити й знатися з чужинцями, душила його, він зневірився, він ні на хвилину не припускав, що вона щиро відмовилася виказати на нього; неспромога помститися Сайксові дратувала його; страх, що злочини його викриють, страх кари, руїни, смерті переслідував його, але над усі почуття сильніша була дика, хижа лють. Його думки чіплялися одна за одну й кружляли в скаженім вирі, а тим часом у голові його вже снувалися найчорніші, найзрадливіші заміри.

Феджін сидів так довго, нерухомий, мовчазний, не помічаючи, як спливають години, аж поки до його сторожкого вуха донісся з вулиці звук чиїхось кроків.

– Нарешті, нарешті, – прошепотів він, облизуючи свої пересохлі розпалені внутрішнім палом губи.

Дзвоник тихенько задзеленчав. Феджін пішов відчиняти обережними, нечутними кроками й за хвилю повернувся; за ним слідом увійшов якийсь чоловік, замотаний аж по самі вуха в плащ, з клунком під рукою. Кремезний гість відкинув плаща й присів до столу. Це був Сайкс.

– На! – мовив він, кладучи клунок на стіл. – Сховай його та гляди використай якнайкраще. Набрався я з ним чимало клопоту; думав упоратися на три години раніше.

Феджін узяв клунок, замкнув його до шафи й мовчки повернувся на своє місце, не зводячи з Сайкса весь час очей; але тепер, коли він сів просто супроти грабіжника, його очі впилися в саму його душу, а губи так тремтіли й обличчя так перекосилося з внутрішньої тривоги, що той мимоволі відкинувся назад і глянув на нього із справжнім жахом.

– Що з тобою? Чого це ти витріщився так на мене? – скрикнув він.

Феджін підніс угору свою правицю й погрозив тремтячим кощавим пальцем; злість так душила його, що він втратив на хвилину здатність говорити.

– Прокляття! – схвильовано пробубонів Сайкс, намацуючи щось у себе за пазухою. – Він таки справді сказився. Треба стерегтись!

– Ні, ні, – заспокоїв його Феджін, спромігшись нарешті на слово. – Це… це не тобі, Біллі. Ти… ти нічим не завинив.

– Ага, справді? – мовив Сайкс, похмуро дивлячись на нього й перекладаючи свого пістоля до ближчої кишені. – Ну, то, значить, це щастя котрогось із нас… тільки не знаю, кого саме.

– Коли я тобі розкажу все, Біллі, то тобі припече ще дужче, – відповів Феджін, підсовуючись ближче.

– Невже? – недовірливо зауважив грабіжник. – Та швидше-бо! Поспішай, а то ще Нансі чого доброго подумає, що я вже пропав.

– Що ти пропав! – скрикнув Феджін. – Та вона вже давно обміркувала це про себе.

Сайкс здивовано зазирнув Феджінові в вічі, але не прочитавши в них відповіді, схопив його за комір своєю величезною лапою і струсонув його з усієї своєї ведмежої сили.

– Говори! Чуєш? А то я з тебе твій дух видушу, – прошипів він. – Роззяв пащеку й говори до пуття. Говори, шолудивий собако, говори!

– Даймо, що цей парубок… – почав Феджін.

Сайкс круто обернувся в той бік, де лежав Ной, немов допіру помітивши його присутність, а потім знову глянув на Феджіна.

– Ну, що далі? – мовив він.

– Даймо, що цей парубок стежить за нами, виказує на нас усіх… даймо, що він знюхався для цього з якимись людьми, призначив їм побачення на вулиці, змалював їм, як ми виглядаємо, змалював їм усі прикмети кожного з нас зокрема й виказав їм місце, де ми всі сходимось і де нас можна найкраще застукати. Даймо, що він це все зробив, а до того виказав одну нашу справу, в якій ми всі до певної