Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

відкарбував Северин. — Відтоді померло багато. Я поховав характерника, якому після смерті відтяли голову, аби кинути мені під ноги. Того, хто це зробив, я зарубав шаблею. Іншого я вбив ударом ножа в шию та ще одного поцілив пострілом у голову. Також один ренегат застрелився у мене на очах. Я двічі ходив між розкиданих на землі небіжчиків, носив їх, наче мішки з картоплею, та складав рядами.

Уперше вона не витримала його погляду.

— Ти... стрімко подорослішав, — промовила Соломія. Він мовчки допив чай.

— Що у тебе на серці? — спитала відьма тихо. — Чим я можу допомогти?

Северин подумав та вирішив зізнатися:

— Не збагну, чому Ліна тоді так жорстко відповіла.

Відьма кивнула і сумно посміхнулася.

— Мабуть, у тому моя провина... Коли прийшли листівки, Северине, вона дуже зраділа. Багато разів перечитувала твій лист і посміхалася. Я бачила, як вона сяє... А потім спитала, що було між мною та Ігорем, — Соломія провела пальцем по столу, малюючи невидимі візерунки. — Вона і раніше питала... Але тепер зажадала подробиць: як і чому так сталося, що я взяла виховувати його сина від іншої жінки... Я розповіла, а Ліна засмутилася. Саме тут приїхав ти.

— Он воно що.

Він відсунув залишки вечері.

Стара болісна тема, яку він завжди старанно оминав, його давній страх, який нарешті прозвучав уголос... Прийшов час покінчити з ним.

— Отже, — він зібрався духом. — То що було між тобою та Ігорем?

Відьма помовчала та спитала у відповідь:

— А що між тобою і Ліною?

Йому все стало зрозуміло.

— Я кохала твого батька, — додала Соломія. — Попри все, що сталося між нами... У житті.

— Дякую, що прихистила мене.

— Це твій дім, Северине, — Соломія обвела долонею стіни, а потім вказала на себе. — Я не твоя рідна мама і ніколи не прагнула замінити її. Але все одно завжди рада тобі.

Северин підхопився до неї і міцно обійняв жінку.

— А я завжди готовий захистити тебе, як захистив Ліну.

Обидва глянули на молоду відьму. Дівчину огорнув сон, а на вустах розквітла слабка, ледь помітна усмішка.

— Година пізня. Тобі розстелити на підлозі?

— Я поїду.

— Куди ти зібрався попри ніч? — Соломія сплеснула руками. — Краще виспись, поснідай! Ліна вранці прокинеться, зможеш порозмовляти з нею.

Він не хотів розмовляти з нею.

— Я поїду, — повторив Северин.

— Упертий, як Ігор, — зітхнула Соломія. — От куди тебе чорти несуть?

— Вони мене вічно кудись несуть.

Чорнововк знову обійняв її.

— Бережи себе, Северине.

— І ти бережи себе... і Ліну також.

***

Невисокий тонкий пагінець похитувався на вітрі. Він уже вистрілив першими тендітними гілочками, які, здавалося, можна зламати двома пальцями. Проте це було оманливе враження: за зовнішньою крихкістю ховалося вперте й гнучке деревце, яке вже за кілька років мало перетворитися на чорного велета з химерним гіллям, схожого на того, що височів поруч.

— Привіт, мамо, — сказав Северин. — Здрастуй, тату.

На кладовищі було безлюдно. Сипав перший сніжок, схожий на крупу, торкався землі та зникав.

Час залишити все, що накопичилося, у минулому. Він помовчав трохи, роздумуючи над початком, і заговорив.

— Я став характерником за вашим прикладом. Хотів черес із трьома клямрами, бо ви носили такі. Я не думав про небезпеки, що чигають на вовчій стежці, я просто хотів бути, як ви... Особливо як ти, тату. Ти став для мене неосяжним ідеалом, за котрим недолугий син ніколи не міг угнатися. Я бачив тебе так рідко, що забував не тільки голос і обличчя, а й усе, що вмію, навіть слова губив у твоїй присутності, бо мав лише кілька хвилин, аби вразити тебе, довести власну вартісніть та гідність! Я так хвилювався від тієї відповідальності... Бо найбільше, чого я боявся — розчарувати тебе. Я прийняв срібну клямру без жодних сумнівів, тату, аби не зрадити маминої пам'яті та не підвести твоїх очікувань. Соломія і Захар намагалися достукатися мене, та хіба я їх слухав? Я мав лише одного авторитета у світі — тебе. А ти навіть не бачив, як я вирушив у Потойбіч підписати криваву угоду. Ґаад розкусив мене з першого погляду.

Северин відчув сльози на щоках і замовк. Слова звучали занадто пафосно та фальшиво.

Чому ти не розповів, що це за стежка, тату? Я ніколи у житті не побажаю своїм дітям такого шляху. Геть від нього! Я хочу, аби мій син гуляв на вечорницях, веселився, помилявся, вивчав цікаві науки, а не дивився на мене захопленим цуциком і за моїм прикладом поневірявся вічним безхатьком паланками Гетьманату. Постійно в пилюці доріг, постійно під підозрілими поглядами, постійно ризикуючи життям!

Ким би я міг стати? Гадки не маю. Я ніколи не мав іншої мрії, ніколи не уявляв собі іншої долі. Архітектор, коваль, мірошник, кухар чи механік — то були чужі мрії, адже мою оперізував черес із трьома клямрами. Ти не сказав мені, тату, що під шатами легенди ховаються лише кров і біль, а я зрозумів це, коли було запізно.

Ні, я не шкодую! Я пишаюся своїм вибором, не жалкую і

знаю, заради чого приніс цю жертву. Дороги назад немає. Але чому ти не захистив мене, як намагалася захистити Соломія? Невже тобі було так байдуже до мене... Чим я так завинив? Ти пропустив навіть мій прийом до Ордену! Минуло майже три місяці, і відтоді моя золота клямра вже тьмяна від бруду. Як ти не збожеволів від такого життя, тату?

Мабуть, тобі допомагала мама. А коли її не стало, божевілля захопило тебе... Бо не можна бути сіроманцем і лишатися при здоровому глузді.

Я став непотрібним, з усіма своїми питаннями та прагненнями, ти забув про моє існування, бо твій список смертників заміняв тобі