Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Хаос нявкнув та сховався подалі.

— Неймовірно, — Соломія крутила в руках пляшку, ризикуючи її впустити. — Правду сказати, хлопче, я думаю, що не в талярі справа. Вона відступилася, бо ти став на захист.

— Та де там, — відмахнувся характерник. — Воно могло мене знищити за мить! Якби хотіло... Я ж відчував її силу. Наче дніпрові хвилі!

— Її сила за могутністю рівна Ґааду... Навіть перевершує його, — Соломія поправила браслет, який ніколи не знімала. — Потойбічні істоти найвищого порядку поважають тих, хто зважується стати проти них. Але не завжди... Тобі пощастило.

— То що воно таке?

— Це ім'я не називають нічної години.

Соломія підійшла до стола, написала швидко на папірці слово та віддала клаптик Северину. Коли він прочитав його, відьма підпалила папірець від свічки і простежила, аби він увесь згорів.

Ґадра. Це ім'я було невідоме Чорнововку, але тепер у його пам'яті воно було міцно пов'язано із темрявою і жахом.

— Небагато хто бачився з нею та вижив, Северине. Навіть найстаріші мольфари уникають її. Верховні відьми Ковену не тривожать без великої скрути... Але у тобі, мабуть, живе дар спілкування з потойбічними істотами.

Йому закортіло розповісти відьмі про лісовика, про стрибки до Потойбіччя, про щезника, але Северин натомість сказав:

— Коли Ліна отямилася, то не впізнавала мене, не знала, хто вона така і що ми робимо в лісі. Незабаром дорогою знову знепритомніла. А потім я приїхав сюди.

Соломія впала у крісло-гойдалку, обхопивши скроні пальцями.

— Ти не уявляєш, наскільки це було небезпечно, — промовила вона зрештою.

— Уявляю, — Северин сів на свій улюблений стілець — рипучий, з чорною подушкою. — Я навіть говорити не міг від жаху, доки воно не дозволило мені.

Він також уникав називати Ґадру на ім'я.

— Ви вижили, а ти віддав тільки таляр. Одну срібну монету! Розкажи кому з Ковену — не повірять.

— Краще не розповідати, — припустив Северин.

— Авжеж! Такий сором! Учениця порушила заборону, зневажила мене та віддала за дурість власну пам'ять! І ще легко відбулася, бо мала віддати життя, — скрикнула Соломія та сплеснула руками. — Вибач...

Я такого не очікувала. Стільки разів їй пояснювала...

— То що вона намагалася зробити? Для чого був ритуал?

— Намагалася взяти силу, до якої була неготова.

Відьма зробила останній, довгий ковток вишнівки та повернула пляшку на місце.

— Їй пощастило, що ти погодився приїхати. Якби не ти... Ох! Ліна тепер зобов'язана тобі життям, Северине.

Чорнововку було важко ототожнити подібні слова з собою. Особливо при згадці, як він намотував кола навкруги поганок та лаявся від власного безсилля.

— А пам'ять до неї повернеться? — спитав характерник.

— З часом повернеться. Має повернутися, — виправилася Соломія та потерла скроні. — Ох, хлопчику... У тебе давно сивина?

— У мене немає сивини.

Соломія простягнула йому люстерко — схоже на те, що розбилося на галявині — і Северин угледів над лівою скронею біле пасмо. Торкнувся обережно, наче воно могло випасти.

— Тепер є, — сказала відьма. — Зустрічі з такими почварами не минають безслідно.

Він повернув їй люстерко та зітхнув. Буде йому на додачу до шраму на стегні. Гарний початок першого року в рядах Ордену.

— Засмучений?

— Хіба що через порожній шлунок, — посміхнувся юнак. — Востаннє обідав у придорожній корчмі.

Поки відьма нарізала хліб, шукала мед і заварювала м'ятний чай, Северин роззирнувся. Тут нічого не змінилося: розвішані по стінах та під стелею численні пучки всіляких висушених трав, підкова, козячі роги, різноманітні мішечки, завалений книгами та пір'ям стіл, купи скринь попід стінами... тільки його кут тепер належав Ліні.

На ліжку Соломії лежала зачитана «Конотопська відьма», яку Соломія обожнювала, як Гнат полюбляв «Енеїду». Вона щоразу реготала, коли перечитувала її, та примовляла «Ох вигадник, ох і накрутив». Соломія зналася зі справжньою відьмою з-під Конотопа та при кожній зустрічі брала її на кпини улюбленими цитатами.

— Пригощайся, — Соломія посунула до нього горнятко чаю та хліб із сиром.

Поки він їв, Соломія поновила компрес Ліни, кинула ще трав до піали та обережно крапнула на губи дівчини прозорого зілля з крихітної синьої пляшечки.

— Востаннє ми бачилися за неприємних обставин, — зауважила Соломія, повернувшись за стіл.

— Ти про сварку? То минуле, — відмахнувся Северин.

— Ще Ігор загинув, — вона похитала головою. — Я дізналася нещодавно. Твій вчитель написав листа. На відміну від декого іншого, хто листів не пише та поводиться так, наче мене на світі не існує.

— Вибач, Соломіє, винуватий. Останній рік я справді не писав, — Северин одразу пішов у контратаку: — Але чому ти не слала мені тих клятих птахів, як Ліна? Неможливо забути про листа, коли тебе постійно дзьобають та каркають на вухо. І зручніше, і швидше простої пошти.

Але поряд не стояло з дубами, подумки додав він.

— Не мала змоги, — Соломія помахала рукою у невизначеному жесті, яким завжди позначала відмову від пояснень. — Ще рік не зможу.

— Чому так?

— Невеличкі відьомські секрети. Ти також не все мені розповідаєш, еге ж?

Йому лишалося тільки кивнути.

— Але як рік мине... Не знатимеш, куди подітися від моїх пернатих кур'єрів.

— Звучить весело, — сказав Северин. — Щодо листа від мого вчителя, то Захар просто чудова людина. Мені з ним дуже пощастило.

— Безсумнівно. Хоч він і не полюбляє мене та Ковен загалом, але пише дуже люб'язно, — відьма помовчала та спитала обережно: — Ти сильно переживав смерть?

— Батька?

— А відтоді багато померло?

У тоні її була недоречна іронія, яка не сподобалася йому.

— Так, —