Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Невидима сила штовхнула в груди, він повалився на землю та миттю вскочив, але темна постать розтанула. Місяць випірнув з-за хмар, і почувся перший, найсміливіший цвіркун. Усередині кола було тільки розбите люстерко.

— Ліно! Ліно! Ти чуєш мене?

Вона розплющила очі та радісно посміхнулася.

— Привіт, — вона кілька разів кліпнула.

— З тобою все гаразд?

Він допоміг їй сісти. Відьма обвела галявину здивованим поглядом.

— Ми в лісі? Ніч?

— Та сама галявина, — Северин обережно притримував її за спину. — Все пішло не так... але тепер минулося.

— Що пішло не так? — вона скривилася і помацала голову. — Забила потилицю... Буде гуля...

Відьма поводилася дивно.

— Що з тобою, Ліно?

— Вибач, — вона винувато посміхнулася. — Ми знайомі? Я не можу пригадати... Так дивно.

— Чорт, — сказав Северин. Жах і холод відступили, він знову повністю відчував власне тіло. — Давай допоможу підвестися.

— Дякую... Ти добрий. Допомагаєш мені, — Ліна піднялася на ноги, хитнулася і вчепилася за його плечі. — А чому ми в лісі вночі наодинці? Ти мій коханий?

— Ні.

Вона втратила пам'ять, збагнув Северин. Треба негайно мчати до Соломії. Недарма вона забороняла цей клятий ритуал!

Чорнововк обережно повів дівчину крізь хащу, на звуки води.

— А куди ми йдемо? — перелякано спитала Ліна.

— До Дніпра, там чекає мій кінь. Я відвезу тебе додому, — Северин розмовляв, як із малою дитиною.

— Нічого не пам'ятаю, — вона однією рукою міцно тримала його долоню, а другою терла собі маківку. — Такою дурепою почуваюся! Твоє обличчя знайоме, але не пригадую імені...

— Мене звуть Северин.

— А як звуть мене?

— Ліна.

— Ліна... Гарне ім'я, мені подобається. І Северин також гарне. А наш дім далеко звідси?

— Недалеко. Ми швидко доїдемо, тільки на дорогу виберемося. Обережно, тут корінчик.

Вона все одно перечепилася, але Северин надійно тримав її. Така легка і тендітна... Що ж ти накоїла, Ліно?

— Голова гуде, — вугільні знаки на її обличчі розтерлися. — Як я сюди потрапила?

— Коли я приїхав, ти вже була тут.

— Так холодно... Який зараз місяць?

— Листопад. Ти нічого не пригадуєш?

— Була просто темрява... І все. А потім я прокинулася і побачила тебе. Так дивно... Розкажеш мені, що відбулося?

— Розповім.

Шаркань поніс їх до Соломії.

***

Будь удома, тільки будь удома, — крутилося в голові. Відьма мала звичку засиджуватися за північ, проте вікна хатинки були темними.

Кілька хвилин тому Ліна поскаржилася на сильний головний біль і знепритомніла. Він обережно взяв її на руки, відчинив копняком хвіртку та крикнув у вікно:

— Соломіє!

І додав кілька копняків по дверях.

Обличчя Соломії, яку насмілилися підняти з ліжка посеред ночі, пашіло гнівом.

— Северине? Ліно? — відьма стояла босоніж, у нічній сорочці, стискаючи у руці невеличкого стилета. — Що, в біса, діється?

Северин без запрошення пройшов усередину та поклав дівчину на застелене ліжко. У кутку блиснули котячі очі та почулося недоброзичливе нявчання.

— Ритуал, — пояснив Северин. — Ліну відкинуло. Вилізла чорна почвара. Я її прогнав. Ліна втратила пам'ять.

Соломія помахом долоні запалила каганець, протерла очі та сіла біля учениці. Торкнулася лоба, стривожено повернулася до характерника.

— Який ритуал? Де ти її знайшов?

— Шарканя на двір заведу та розповім.

Коли він повернувся, на лобі Ліни лежав теплий компрес. Соломія роздягла дівчину, вкрила ковдрою, вимила руки та обличчя від вугілля, запалила в піалі суміш висушених трав. Перекручені пелюстки, стебла й листя курилися легким пряним димком.

— Розповідай, — Соломія сховала стилет до невеличкої чорної скрині на столі.

— Вона відправила до мене ворону. Просила про допомогу, — Северин розповідав якомога лаконічніше. — Я погодився та приїхав на місце зустрічі. Ліна сказала, що їй потрібен захист, якщо ритуал піде не так. Ми пройшли в ліс, я відвернувся, вона почала ритуал і незабаром все полетіло шкереберть.

— Опиши ритуал.

Запах трав, що тліли, заспокоював його. Северин відчув, як серце перестало рватися з грудей, а дихання вгамувалося. З-під ліжка на нього витріщався незадоволений Хаос.

— У лісі, неподалік берега, — на мить він пригадав галявину у подробицях. — Коло блідих поганок, посилене свічами та знаками, посередині стоїть люстерко, вона читала щось латиною...

Соломія перебила його лайкою, якої міг повчитися сам Гнат Бойко.

— Мала дурепа! Ох, дурепа, — Соломія спересердя кинула коцюбу на підлогу, дістала з-за пічки пляшку вишнівки та ковтнула прямо з горла. Простягнула Северину, але той відмовився. — Казала їй, що зарано, казала, що треба чекати! Не послухалася... Що сталося далі?

— Дзеркало тріснуло, з нього повстало щось високе, страшне, зіткане з самої темряви, — Северин раптом відчув відголос того жаху і на мить перевів подих. — Голос говорив просто у голові, хоча постать пливла за кілька кроків від мене... Щось дуже лихе. І сильне. Я ніколи не відчував такої лихої потвори... Її немає у тому талмуді, який ти мене змусила вивчати.

Відьма простогнала та зробила ще ковток.

— Бо її ім'я міститься лише у таємних гримуарах, Северине.

— Тоді не дивно, що воно хотіло забрати життя Ліни. Твердило, що та злодюга, має розплатитися за крадіжку. Я заступився...

— І спекався її? — Соломія дивилася на нього, як не дивилася ніколи: з подивом, захватом і невірою водночас.

— Так. Я віддав таляра і воно зникло, — кивнув Чорнововк.

— Таляра? Просту срібну монету?!

— Непросту, — відповів Северин. — Монеті було майже двісті років. Перша чеканка...