Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Він почувався дивно: стояв на чатах, спиною до всього, бачив тільки відблиски свічок. Голос Ліни, яка на розспів промовляла суміш слів латиною та українською, було ледь чутно.

Що довше вона говорила, то пронизливішою ставала тиша навколо. Темрява набрякала невидимою погрозою, птахи змовкли, вітер улігся: все, як у ніч срібної клямри. Відблиски свічок зростали, видовжувалися, засяяли яскраво, наче вуличні ліхтарі, розсіяли темряву перед ним і вихопили стовбури дерев.

Северину кортіло озирнутися та побачити, що відбувається, але у таких справах наказів відьом варто дотримуватися.

Забарвлення свічок змінилося на червоне, голос Ліни змовк. Ліс затамував подих.

Северину захотілося чхнути і він швидко розтер носа. Година — небагато часу, тим паче, якщо відьма підготувалася, то нічого робити не доведеться, Соломія теж інколи проводила при ньому нескладні ритуали, під час котрих (попри сподівання) нічого цікавого не траплялося, тож, певно, доведеться просто витріщатися у темряву і...

Ліна закричала.

Северин інстинктивно обернувся та застовпів. Тіло дівчини висіло над люстерком, звідки сочилися нитки темряви, які тримали відьму в повітрі, вінок зірвався з її голови, зайнявся червоним спалахом і перетворився на попіл, що впав на землю й миттю розсипався.

— От холера, — Северин прожогом кинувся до кола.

Все явно пішло не так. Але що йому робити? Северин не наважився зайти всередину, бо так наказувала Ліна, яка тепер, непритомна, висіла над землею у полоні тонких чорних мацаків і кричала високо й страшно. Вугільні знаки на її обличчі палали червоним сяйвом.

Чорт, чорт, чорт!

Якщо не вступати в коло, то як їй допомогти?!

Северин намагався докликатися до неї: марно. Він спробував згадати з книжок Соломії, що то може бути, але нічого не пригадувалося, думки плуталися, і від постійного крику Ліни у ньому кипіла паніка. Він мав щось зробити, мав її порятувати, але що тут можна вчинити? Розбити дзеркало? Стрибнути в Потойбіч?

Северин вихопив ножа і розрізав пальця, але всі свічки водночас згасли. Без їхнього світла, з прихованим хмарою місяцем, він не мав тіні.

Червоні знаки на обличчі відьмі палахкотіли. Ліна вищала так голосно і пронизливо, що йому закладало вуха. Від люті на власне безсилля Северин лайнувся та копнув поганку.

Гриб вилетів із землі, коло розімкнулося. Люстерко брязнуло, вкрившись павутиною тріщинок, невидима сила пожбурила Ліну в хащу. Її тіло пролетіло кілька кроків і впало біля дерев.

Северин кинувся до неї, кликав на ім'я, але Ліна не чула, кінцівки смикалися, очі закотилися; вона вже не кричала, а лише страшно хрипіла. Характерник обережно розтер її скроні, полив обличчя водою з фляжки, трусив за плечі, але нічого не допомагало.

Раптом напад скінчився. Ліна знерохуміла, замовкла, обм'якла та заплющила очі. Северин перевірив подих та серцебиття — жива. І тоді...

Він завмер, бо відчув, як за спиною хтось стоїть.

Характерник обернувся, тримаючи перед собою ножа. Із тріщин на люстерку лилися пасма темряви, стриміли вгору та складалися в примарну фігуру, високу тонку істоту у вуалі імли. Риси живої темряви тріпотіли, звивалися, клубочилися, від них віяло силою настільки могутньою, що волосся ставало дибки. Северин затулив собою Ліну та зупинився, скутий страхом, що вибухнув біля серця та розтікся кригою по всьому тілу.

Він підняв руку із ножем вперед, але рука безпорадно затремтіла і ніж випав; неймовірним зусиллям характерник розігнув пальці, ніби його відкрита долоня могла спинити невідоме безлике чудовисько, від одного погляду на яке хотілося бігти якнайдалі.

Голос прошелестів прямо в голові:

— Хто наважився забрати мою здобич?

Северин відчув, як мову відібрало жахом.

— Бачу, — продовжив шепіт. — Служка Гаспида... Маленький боржник зіпсутої крові.

— Не... підходь, — вичавив Северин.

— Намагаєшся наказувати мені? — прошепотіло у вухах.

Воно попливло на нього від люстерка, за коло поганок, у створений ним розрив, прямо до Северина. Від почвари линув мороз.

— Цілунок мавки, — мовив шепіт. — Мізерні обирають мізерних.

Северин відчув, як воля повернулася до його тіла. Він міг втекти! І як же він хотів втекти! Але не зрушив з місця.

— Геть, — прошурхотів наказ.

Якимось неймовірним зусиллям він примусив себе не чкурнути світ за очі.

— Вона намагалися взяти, що їй не належить, — провадив шепіт. — Мізерна злодюжка. Відійди.

— Ні! — не в змозі дивитися на чудовисько, він заплющив очі.

Інакше би точно побіг.

Тінь зашипіла, уламки дзеркала брязнули.

— Мізерна злодюжка обрала собі захисника, — шепіт звучав зацікавлено. — Я прийшла сюди, аби взяти. Не піду просто так.

— Що тобі потрібно? — Северин двічі кашляв, поки промовив ці довгі слова.

— Захиснику. Що готовий віддати, аби залишити її життя?

— Я...

— Не ти, — заперечив шепіт. — Ти належиш Гаспиду. Не торкаюся його речей багато епох.

— Я... можу дати, — Северин почав лічити все, що спадало на думку. — Шабля, ніж, піштоль, одяг, гроші...

— Захиснику. Не знаю цих слів. Віддай найцінніше, що маєш. Або відійди.

І тут Северин згадав. Він заліз під мокру від поту сорочку, намацав потайний гаманець, дістав древнього таляра.

— Ось! — він кинув монету на землю.

Це було безглуздо, це не мало сенсу, але це стало його останньою надією.

Чорні мацаки огорнули срібне кружальце.

— Немолоде... Торкалися багато мізерних... Вбирало тепло їхніх тіл, відчувало переживання, несло на собі спогади... На ньому була кров...

Северин важко дихав. У голові наморочилося, від морозу, що тягнувся від тіні, здерев'яніли м'язи на обличчі. Він відчув, наче незримі нитки заповзають йому в голову, перегортають його спогади, дістають поцілунок Ліни, спостерігають ніч Купала, слухають їхню сварку...

— Захиснику. Я забираю твій мізерний викуп.

У голові прояснилося, таляр зник, а Северин не повірив власним вухам.

— Це мізерний дар, — провадив шепіт. — Але вона живе. І ти живи. Поки