Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

сина, аж допоки я, недолугий та забутий, не відібрав у тебе життя. Смішно, чи не так? Я, дурень, який стріляв простою кулею у перевертня. Пригадуєш?

Ти намагався вбити малих Вдовиченків, а я допоміг вистежити справжніх ренегатів, які викрадали та калічили характерників. Чому ти їх не знайшов, тату? Я власноруч убив двох із твого списку! Совість моя чиста. Я йтиму далі, хоч і не знаю, через скільки кроків на мене звалиться новий вибір між злим та поганим.

Я дізнався, що таке страх смерті, відчував її холод на обличчі, навчився цінувати щастя бути живим. Я ходив на межі. Я все зробив сам.

— Я відпускаю тебе. Спочивай із миром, батьку, — мовив уголос Северин. — Я вибачаю тобі... Пробач і ти.

Він втратив хід думок, розгубив решту слів та притулився лобом до маминого дуба. Мама зрозуміла би... Він був ладен віддати все своє золото, аби принаймні раз поговорити з нею.

— Вибачте, — почулося позаду.

Северин не почув кроків — там стояв чоловік років тридцяти, дужий, смаглявий, очі карі та уважні.

— Ви їх знали? Лицарів, що були тут поховані? — спитав незнайомець.

— Це мої батьки.

Чоловік здивовано здійняв брови а потім перехрестився.

— Господи, — очі його стали великі, наче таляри. — То ми з вами зустрілися! Нарешті!

— Хто зустрівся? — не зрозумів Северин.

— Я, виходить, ваш двоюрідний брат! Небіж вашої мами. Її звали Ольга, Ольга Чорнововк, чи не так?

— Все правильно, — обережно погодився Северин.

— Я — Трохим Непийвода!

— Северин Чорнововк.

Трохим простягнув долоню, теплу й тверду, і вони закріпили знайомство рукостисканням. Северин почувався спантеличено.

— Ви теж характерник! Молодший, ніж здалося віддаля...

— А ви певні, що не помилилися? — спитав характерник. — Я не знав, що у мами була сестра.

— Старша, — Трохим говорив упевнено. — Дід і баба були ревними вірянами, дуже гнівилися через рішення Ольги щодо служби в сіроманцях, вигнали її з родини та зреклися остаточно, коли вона вступила до Ордену...

— Так, схоже на її історію, — підтвердив Северин.

Трохим закивав.

— У родині навіть згадувати про неї було заборонено! Мама потайки розповідала про молодшу сестру і завжди сподівалася, що одного дня Оля повернеться. Дуже сумувала за нею. Може, дід і баба своєю впертістю прогнівили Господа, чи тому став причиною вуглик, що випав із грубки, але хата їхня згоріла разом зі старими, земля їм пухом. Того дня був сильний вітер, наше господарство теж пожежею лизнуло, бо ми через тин жили... Мама після похорону кинулася на пошуки та нарешті знайшла сестру, але її вже не було серед живих. Мама зажурилася, а потім схотіла переїхати сюди, аби доглядати за дубом. Після пожежі таке рішення далося легко, самі розумієте... Землю ми продали, переїхали, облаштувалися потроху, тепер навідуємося сюди — свічку поставимо, крашанок на гробки принесемо, бур'яни приберемо. Ми не знали, що Ольга мала дітей!

— Я — її єдиний син, — Северин непомітно ущипнув себе, аби перевірити, чи не спить.

— Другий дуб — ваш батько, чи не так? — Трохим указав на пагінець. — Ми коли востаннє навідалися, то дуже здивувалися новій могилі, а гробар розповів, що загін лицарів приїздив та поховав когось зі своїх...

— Тут лежить Ігор Чорнововк, чоловік Ольги.

— То, кажете, ви їхній єдиний син?

— Саме так.

— А тепер маєте двоюрідного брата, — Трохим щиро засміявся. — Не поспішаєте?

— Годину маю.

— Тоді запрошую на гостину, пане Чорнововк! Удома зараз нікого нема, мама з дружиною та дітьми поїхали до родичів, а я тут хазяйную на самоті. Дай, думаю, зайду, провідаю тітку, наче потягнуло мене щось... І вас побачив, наче саме провидіння привело! То що, зайдете?

— Чом би й ні... Верхи поїдемо?

Трохим із повагою глянув на Шарканя, але відмовився.

— Пішки недалеко, якщо ви не проти прогулятися.

— Не проти.

Шарканю Трохим сподобався: кінь кілька разів тицьнувся йому в потилицю, як чинив із Захаром та Яремою — таким був його знак довіри. Шаркань розбирався в людях.

— Так дивно, — Северин потер лоба. Занадто швидко стався перехід між його прощанням з батьком та раптовим знайомством з родичем. — Вибачте, але це дуже ніяково: все життя бути самотнім, а потім виявити, що маєш тітку, про яку не підозрював... І двоюрідного брата... І небожів?

— Так, племінник і племінниця, — закивав Трохим з посмішкою. — Микола та Настя, два і чотири рочки.

— А ваш батько?

— Колишній січовик, став найманцем. Поїхав за кордон і зник безвісти, коли мені чотирнадцятий минуло.

— Я приголомшений, — зізнався Северин відверто.

— Розумію! Я ошелешений так само. Хоча, Северине, постривайте, — лоб Трохима прорізала стривожена зморшка. — Ви не раді нашій зустрічі? Якщо волієте, можемо все забути та лишитися незнайомцями. Я нікому не розповім. Ви нікому нічого не зобов'язані! Дубки ми все одно доглядатимемо.

— Та що ви таке кажете, Трохиме, — заспокоїв його характерник. — Я тільки-но знайшов рідну кров, про яку навіть не мріяв! Це, без перебільшень, один із найсвітліших днів за останні місяці.

Трохим полегшено зітхнув та спитав обережно:

— Тяжка у вас служба?

— Буває непросто.

Поки вони крокували селом, Трохим розповів про його чудову дружину — господиню Оксану, про мамину хворобу, яка останнім часом висмоктує з неї всі сили, та про найбільше щастя — двійко дітей, веселих і розумних.

Перехожі віталися, помічали черес Северина, після чого здивовано розглядали його, а затим переводили очі на Трохима. Особливо прискіпливо дивилася на характерника стара бабця у величезній хустці, яка завмерла на лавці біля старенької хати.

— Тепер пліткуватимуть, — пояснив Трохим. — Якщо бабця Параска помітила, то завтра вранці все село