Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

триндітиме. Сто років старій, а балакуча, як молодиця! Хіба не диво господнє?

— Справжнє диво. Не боїтесь пліток?

— Хто в селі живе, той пліток не боїться.

Хата Непийводи виявилася невеличкою та чепурною, її білі стінки були майстерно розписані кольоровими барвінками. Було помітно, що господарі незаможні, хоч і намагаються те приховати. Всередині бідність зяяла сильніше: підлога й стіни голі, нічого зайвого. Але прибрано, світло, охайно, іконостас на покутті — все як годиться.

— Мама поїхала до тещі, а дружина разом з нею. Діток теж взяли, аби бабу з дідом побачили. Я на господарстві лишився, холостякую. Теща каже, у неї там поблизу села живе стара відьма, яка вправно лікує. Бо вже скільки всього пробували... І лікарі, і знахарі... Багато грошей витратили, а вона, бідолашна, в'яне на очах, бо нічого не допомагає.

Трохим говорив із винуватим виглядом, ніби виправдовувався за те, що весь статок пішов на мамине здоров'я.

— Як та відьма не допоможе, спробуйте звернутися до Соломії з-під Старих Садів. Додайте, що від мене.

— Дякую за пораду, запам'ятаю собі, — Трохим прошепотів ім'я відьми та назву села. — Ваша знайома?

— Так, уміла цілителька.

— Сподіваюся, мамі покращає... Їй ще жити і жити, до самих правнуків. Сідайте, будь ласка.

Трохим дістав житнього хліба та вареної картоплі — от і весь обід.

— Вибачайте, що скромно, але чим багаті, тим і раді. Випити бажаєте? Самогон мається, під таку оказію можна й відкрити.

Єдина пляшка, подумав Северин.

— Та ні. Мені в дорогу краще води.

Сам Трохим не їв і Чорнововк із великим запізненням запідозрив, що двоюрідний брат віддав йому власний обід. Але допитуватися про те не став: Непиивода явно соромився такої бідності, але намагався бути щедрим господарем.

— Може, залишитеся? — спитав Трохим. — Якщо термінової служби нема. Мені веселіше, а потім родина повернеться, вони зрадіють... Особливо мама! Якщо небожа рідного побачить, то мигцем одужає! Вони повернуться за дні чотири.

— Дякую, Трохиме, проте не можу, дорога кличе. Але обов'язково до вас навідаюся, як у цих краях буду.

Рішення прийшло саме. Северин дістав капшука, відрахував вісім дукачів — один залишив собі із рештою монет — та виклав їх на стіл перед господарем.

— Дякую, брате, за обід. Смачна у вас картопелька!

— Це що таке? — Трохим аж рота роззявив.

— Племінникам на гостинці, — підморгнув Северин. — Я ж пропустив купу днів народжень, хрестини, Миколая, Різдво... Купите їм подарунків, а то негідний з мене дядько. І давай вже на «ти», коли ми браття!

Непийвода на кілька секунд втратив дар мови і тільки переводив очі з характерника на дукачі, а подив знищував залишки сторожкої ввічливості перед небезпечним юнаком, який виявився його кревним родичем.

— Сила силенна грошей, Северине, — нарешті вичавив Трохим і глянув на монети, наче на павуків. — Я до них навіть не торкнуся! Люди скажуть — украв!

— Людям скажеш, що за такі слова я їм язики зачаклую.

— А ти вмієш? — зацікавився Трохим.

— Іноді волів би.

— Може, знаєш, як домовика в хату заманити?

— Такого теж не знаю. Знаю тільки, що гроші добробут приносять не гірше за домовика. Забирай уже! Чи ти мене, часом, боїшся?

— Не боюся, — не задумуючись відповів Трохим. — Людці багато балакають та багато не розуміють. Я ніколи сіроманців не страхався. Маю думку, що тільки гідні та сміливі люди беруть важкий гріх на душу, аби державу захищати. .. Я б на таке не зважився.

Трохим знову подивився на золоті.

— І ці гроші...

— Гроші твої. Не хочеш — викидай, бо я назад не заберу. На що мені їх витрачати? Лицарю потрібні кінь, одяг та зброя. Я все це маю. А от наглядати за могилою батьків не можу, — Северин озирнувся навколо. — Мене грітиме думка, що я маю рідну кровинку, яка опікується ними. Родина, якій я можу віддячити. І куди можу завітати в гості.

— Авжеж! Завжди раді, — Трохим похитав головою та обережно торкнувся пальцем монети, наче вона зараз втече. — Вісім дукачів... Отак із гаманця та на стіл! Сказитися можна.

— Я нещодавно бачив скриню із сотнею.

Непийвода вирячив очі та похитав головою, не маючи слів для опису вражень від думки про таку купу золота.

— Матінку вилікуєш, купиш у господарство, що потрібно, справи вгору підуть, — Северин говорив м'яко, аби не зачепити гордість брата. — Згода?

Трохим тільки кивнув.

— От і чудово, — Северин піднявся. — Поїду тепер із легким серцем. Радий, що зустрілися ми, Трохиме, та познайомилися. Родині мої найщиріші вітання переказуй. Коли наступного разу приїду — не знаю, але завітаю обов'язково.

— Ми чекатимемо, брате.

На прощання вони міцно обійнялися.

Коли Северин поїхав далі, на серці у нього було тепло і радісно, а на обличчі — вперше за багато днів — квітнула щаслива усмішка.

Епілог

Брилю від Щезника.

Привіт, учителю! Радий, що у вас усе гаразд. Нехай так буде і надалі!

Нога ще болить, але я звик. До весілля перестане.

Я майже у Києві. Після відпочинку нас розішлють вартовими по різних паланках. Я звик до цих хлопців, буде незвично без їхньої кумпанії. Хоча після кількох днів наодинці я зрозумів, що самому мені також подобається.

А ще я випадково знайшов родичів. У мами виявилася сестра, а в неї — син, мій двоюрідний брат. Уявляєте? Вони живуть у тому селі та наглядають за дубами. Я щасливий і спантеличений водночас. Досі не віриться. Про всяк випадок, його ім'я — Трохим Непийвода. Якщо матимете змогу дізнатися про нього у своєму курені, буду вельми вдячний. Бо різні помилки трапляються...