Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Півмертвого від страху чекіста виволікли козаки з хати і повели через город. Коли за ровом стали — Вільгурде-Соколов упав на землю і, ревучи нелюдським голосом — намагався цілувати козакам чоботи. Декілька взмахів шабель, один стріл, і хлопці відійшли.

Авто прикидали в клуні снопами. Шофера взяли із собою до ліса. Запевняв, що він домовласник із Могилева, — дім „соціялізували“, а його, як шофера по фаху — мобілізували возити голову Губчека. Не дуже то виглядало на правду, щоб такі важні „парсуни“ — довірили возити себе якомусь мобілізованому „буржуйови“. Переконуєм з Чорнотою Загороднього, що мусить то бути тип, який чимось то заслужив довір’я у Чека. Для святого спокою краще послати його услід за головою Губчека... Та Загородній уперся. Приваблювала його перспектива поїздити автом, а між партизанами, як на гріх — не було шофера.

Полонений був українець, мав тільки службову посвідку на прізвище Спасибенко. Приставили до нього добру „опіку“, щоб не втік. Загородній, порозмовлявши з ним, „обіцяє“ нам, що зробить із нього доброго партизана. Андрій „пророкує“ Загородньому, що Спасибенко, хоч і гарно називається — завезе його колись „під дурного хату“.

До звареного у відрах кулішу, того дня, мали „панські додатки“. За „спокій душ“ Козіцького і Вільгруде, щоб легко їм на тамтому світі гикалося — спожили і кури з конфітурами, і вино із тісточками.

Разом із кіннотчиками та кулеметчиками Загороднього — була нас не ціла сотка. Розділилися на дві частини. Щоночі, одна ночувала у лісі — друга в селі.

Підранок, ті, що вернулися із села, привезли вістку, що Хмара з полком — ночує у кільканадцяти кілометрах від нас. Можливо, що зв’язок Загороднього, який пішов в інший бік — чорнолісців не зустрінув.

Загородній заявив, що їде до Хмари сам, автом. Припрошує і мене.

Залишаєм Чорноту „на хазяйстві“, самі з десятком козаків і шофером на тачанці — їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли мотор. Сильний „Пірс“ по-пчихав і загув рівненько. Запасу бензини було ще на парусот кілометрів. На дверцях авта — червоні зірки і літери: Ч.К. На радіяторі червоний прапорець і знову: Ч.К. Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуєм і обіцяємо йому п’ять куль в потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується чи буде їхати не туди і не так — як ми схочемо.

Сіло нас п’ятеро — усі, звичайно, в будьоновських уніформах. Одягнули і шоферові рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом — сів напереді, поруч шофера. Поїхали.

За кілька кілометрів до потрібного нам села — зустрінули в полі дівчину. Загородній торкнув шофера: — Стоп! Обернувся за дівчиною: — Підождіть!

Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, що була у Чорноліському полку за „отамана Марусю“.

— Катря! Чи полк ще не виступив із села? Роспізнавши нас, Катря засміялася.

— Хай вам чорт!.. Я вже хотіла вас бомбою почастувати, — думала — чекісти, арештовувати будуть...

— Я ж до вас у зв’язок вибралася. — Привіталася Катря із Загороднім.

Всіла, оглядаючи машину.

— Де це ви такого панського воза купили?

— Учора на ярмарку. Чи мій зв’язок вас зустрінув?

— Ні. Не було нікого. Тай не дивно — ми все в руху були. Цікавого звіря полювали... Та хай вже Хмара сам оповість. Під селом Катря висіла і пішла вперед. Треба було заждати, щоб чорнолісці, бува, кулями нас не почастували. Назустріч нам виїхав роз’їзд чорнолісців. За кілька хвилин були вже у їх штабі.

Хмара, довідавшись, що може в розумієвському лісі передягнути весь полк в будьоновські однострої — зрадів.

— Ну — тепер ті голубчики від мене не втечуть...

— Кого ти там полював — щось Катря згадувала...

Хмара поклав руку на плече Загородньому:

— Ох і лис був — дорогий!.. За Миргородом — спустив я його з очей... Я ж оце за тобою убік забіг, щоб із двох боків його поганяти...

— Та кажи ділом, не байкою.

Чорноліський полковник споважнів і розклав на столі мапу.

— Пішов я ото з полком перейтися під Звенигородку. Кажуть мені в одному селі, що позавчора петлюрівці там ночували... Невеликий загін — чоловік із сімдесять, та хлопці все — орли.

Шапки із шликами, червоні штани широкі, жупани сині... Прапор жовто-блакитний, а на ньому золотом вишито: „Хай живе самостійна Україна“! Отаман сход зібрав, промову гарну виголосив; закликав, щоб вступали добровольцями до його загону, боронити неньку Україну від кацапсько-жидівської комуни. Називав себе — батько Вернигора. Відозви роздав — самим Петлюрою підписані. Вступило із села до загону дев’ятьнадцять хлопців-добровольців. Мав загін шістнадцять запасових коней з сідлами — троє добровольців — покищо, на тачанки присіли...

— Вислухав я те все... Що — думаю — за лиха година?!. Тут, чоловік, крутиться — не знає яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а то — знайшлося сімдесять лицарів — червоні штани та прапор виставили, відозви роздають...

Принесли мені ту відозву... О!.. Прошу!..

Хмара викинув із кишені задрукований листок. Переглядаємо ту, будь-що-будь, оригінальну агітку. Головний отаман Петлюра, закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність; щоб слухав наказів отамана Вернигори — що його він висилає на організацію повстань.

Стиль і мова відозви — нагадували, і то сильно, відозви й „маніфести“, що їх, минулими роками, майстрювали без кінця наші „фахівці“ від справ „неньки України“.

Хмара сховав відозву:

— Думаю — може й справді щось є — треба б зв’язатися... Знову ж — так мені то все не по душі — сам не знаю чому... Повів я полк услід за „батьком“ Вернигорою... Розіслав звідунів, — намацав його недалеко Умані. Тільки я з полком до села — ого! — Нема вже! Звіяв... У селі оповідають мені ту саму історію... Знову двадцятькілька добровольців вступило... Знову — шістнадцять — на запасових коней сіли — решта — тим часом — на вози... Тут мене, як молотком в голову: а деж поділися ті, що під Звенигородкою добровольцями пішли?! А, ще ж, певно і по дорозі десь хлопці приєднувалися!.. А загін „батька“ — все той самий: сімдесять у червоних штанях та шістнадцять осідланих коней в запасі...

Пішов я за ним стежити. Обійшов поза Умань і на Ново-Миргород завернув. Наблизитися не дасть... Бачу — знав де обертаємося,