Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

висадився і прокрався лісом сюди саме в ту мить, коли розігралася ця дивовижна сцена. Він дивився на селищну вулицю й не вірив своїм очам. Шейха він пізнав умить. Лише двох людей у світі Мальбін боявся, як нечистої сили: Великого Бвани й шейха. Одного погляду на високу знайому постать було достатньо, щоб він повернувся й разом із своїми чкурнув назад до човнів. Тому, коли шейх дістався берега, загін Мальбіна вже відплив досить далеко, і після рушничного залпу з берега й кількох пострілів у відповідь араб відкликав своїх і, тримаючи полонянку під пильною охороною, вирушив на південь.

Одна з Мальбінових куль убила чорношкірого, якого довелося залишити в селищі разом з кількома іншими воїнами, що пильнували Меріем. Ті, не довго думаючи, забрали собі одяг, речі й зброю вбитого, а тіло кинули напризволяще. Його й помітив Бейнс, коли натрапив на селище.

Шейх і його загін перед тим їхали на південь понад річкою, тримаючись ближче до води. Один з воїнів під’їхав до річки напитися і побачив Меріем, що гарячково веслувала з протилежного берега. Він гукнув шейха подивитися на диво: самотня біла жінка в центральній Африці, — і старий шейх наказав причаїтися в покинутому селищі й схопити дівчину, щойно вона з’явиться. Думка про викуп ніколи не полишала його. Легко зароблене золото уже не раз текло йому крізь пальці. Та легкого заробітку поменшало, відколи Великий Бвана обмежив його колишні володіння, і красти слонову кістку в чорношкірих він уже не міг ближче ніж за кількасот кілометрів від дуару Великого Бвани. Тому, коли жінка врешті потрапила в засідку і він упізнав маленьку дівчинку, з якої знущався не один рік, відчув велику втіху. Тепер він не витрачатиме багато часу, щоб установити попередні стосунки між батьком і донькою, як колись. Для початку він чимдуж ударив її по обличчю. Він змусив її весь час іти пішки, хоча міг посадити на сідло позад себе або дати їй коня одного з своїх воїнів. Він був винахідливий у нових тортурах і знущаннях, і жоден з його людей не виказав ані крихти жалю, хоча, можливо, в душі й співчував їй, та боявся це виявити. Два дні подорожі привели Меріем до місця її дитинства, і перша, кого вона побачила, щойно увійшла в селище, була її стара беззуба наглядачка Мабуну. Роки, проведені поза селищем шейха, здалися їй сном. Лише новий одяг та зміцніле дівоче тіло свідчили, що це не так. Тут усе лишилось, як і колись, — тільки молоді обличчя постарішали, а старі спотворилися. За час її відсутності в селищі з’явилося кілька молодих арабів. Усе було, як і колись, — бракувало лише Джіки, і Меріем зараз переживала втрату ляльки з слоноврї кістки, наче втрату близької людини. Вона загубила свою маленьку приятельку, неживим вухам якої звіряла свої численні жаяі й випадкові радощі — Джіці з ручками-патичками та тулубом з пацючої шкіри — її вірній Джіці.

Мешканці селища начебто зраділи появі чужої білої дівчини, і дехто впізнав у ній колишню маленьку дівчинку. Мабуну удавала найбільшу радість з приводу її повернення, вишкірюючи беззубі ясна в потворних гримасах, які мали б означати щирі усмішки. Але Меріем не могла без і тремтіння згадати, як стара відьма колись знущалася з неї.

Поміж арабів; що з’явилися в селищі за час її відсутності, був високий симпатичний молодик років двадцяти, який дивився на неї з неприхованим захопленням, аж поки шейх наказав йому забиратися геть і той пішов, люто лаючись.

Врешті, коли загальний подив угамувався, Меріем дали спокій. Як і колись, їй дозволили вільно ходити селищем, бо загорожа була висока й міцна, а єдиних воріт пильнували удень і вночі. Але, як і раніше, вона уникала товариства жорстоких арабів і звироднілих чорношкірих, з яких складалося шейхове оточення, і, як і за сумних часів свого дитинства, забиралась у віддалений затишний куточок біля загорожі, де колись бавилася з своєю улюбленою Джікою в затінку великих гілок над загорожею. Але тепер дерево зрубали, і Меріем здогадалася чому. Саме з нього стрибнув свого часу Корак і одним ударові звалив шейха, вирятовуючи її з жалюгідного життя, такого тривалого, що іншого вона не могла пригадати.

Біля загорожі ріс невеличкий чагарник, і в його затінку Меріем любила помріяти. Маленький промінчик щастя зігрівав її серце, коли вона згадувала першу зустріч із Кораком і подальші роки, впродовж яких він захищав її і дбав про неї з увагою старшого брата. Давно вже Корак так не полонив її думок, як тепер. Він поставав ближчим і ріднішим, ніж будь-коли. І серце її тріпотіло від подиву й сорому, що вона так довго не згадувала його. Але потім в її уяві виникав образ пана Морісона, і Меріем знічувалася. Чи справді вона любила елегантного молодого англійця? Вона думала про принади Лондона, які Бейнс змальовував так барвисто. Вона намагалася уявити себе шанованою і визнаною у вищому колі великої столиці. Вона уявляла лише те, що змальовував їй пан Морісон. Це були чудові образи, але всі їх заступала напівгола атлетична постать велетня-Адоніса джунглів.

Меріем притиснула руку до грудей, коли відчула, як забилося серце, н намацала тверді краї фотографії, схованої, відколи вона забрала її з Мальбінового намету. Тепер вона дістала її й почала вивчати уважніше, ніж доти. Певна річ, що обличчя дитини — її власне. Вона досліджувала кожну подробицю. З-під великого мережаного коміра сукенки збігав золотий ланцюжок з медальйоном. Меріем насупила брови. Якісь болюче невловні спогади прокинулися в її свідомості. Чи може ця квітка цивілізації бути маленькою арабкою Меріем, донькою шейха? Ні, це неможливо! Та ще й медальйон! Вона не могла не вірити свідоцтву пам’яті. Вона бачила медальйон раніше. То був її медальйон. Яку таємницю ховає минуле? Сидячи так і роздивляючись фото, Меріем нараз відчула, що вона не сама, — хтось нечутно підкрався ззаду. Вона вмить сховала фотографію на грудях. Важка рука лягла їй на плече. Вона була переконана, що це шейх, і зі страхом очікувала удару, як завжди.

Але удару не було, вона глянула через плече і зустрілася з поглядом молодого араба на ймення Абдул Камак.

— Я бачив, — сказав він, — фотографію, яку ти щойно сховала. Це ти дитиною — але дуже маленька. Можна, я ще