Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Бейнс і його супутник роззирнулися довкола, але не побачили ані душі. Зупинилися й почали прислухатися.

Але, що це? Голоси й сплески весел з боку річки? Бейнс побіг крізь джунглі мертвим селищем до берега. Чорношкірий — з ним. Вони разом пробивалися крізь зарості, аж доки побачили воду, а на ній Мальбінові човни, що приставали до табору на березі. Чорношкірий сразу впізнав своїх товаришів.

— Як нам дістатися на той бік? — спитав Бейнс.

Чорношкірий похитав головою. Човна не було, спроба переплисти — через крокодилів — була рівноцінна самогубству. Раптом чорношкірий побачив каное, на якому втекла Меріем. Він сіпнув Бейнса за руку і вказав на човен. Пан Морісон ледве втримався від радісного вигуку. Під захистом гілля вони швидко дісталися до човна… Наступної хвилини каное вже було на воді, прямуючи до протилежного берега — до табору шведа. Бейнс сидів на носі, пильно вдивляючись у людей на інших каное, які вже витягали човни на берег. Він бачив Мальбіна, що вийшов з переднього човна і тепер здивовано вказував своїм людям на каное, що наближалося.

Мальбін не рушав з місця, бо в човні було лише двоє — супроти його загону просто ніщо. Але хто вони? Хто цей білий? Човен був ще посередині річки, й риси облич людей у ньому важко було розрізнити. Аж ось один із Мальбінових слуг упізнав у товаришеві Бейнса свого приятеля. Враз Мальбін зрозумів, хто цей білий, хоча й не йняв сам собі віри. Здавалося неможливим, щоб пан Морісон Бейнс міг піти за ним у джунглі лише з одним провідником, — але то була правда. Він ледве впізнав його, брудного й обідраного, і зрозумів, що змусило ледаря й негідника Бейнса кинутися слідом за ним крізь джунглі.

— Він прийшов звести порахунки. Це здавалося неможливим, але іншого пояснення не. було. Мальбін знизав плечима. За своє життя він не раз опинявся в такому становищі. Він взяв у руки гвинтівку й став чекати.

Каное вже було на відстані людського поклику від берега.

— Чого вам треба? — крикнув Мальбін, погрозливо піднімаючи зброю.

Пан Морісон Бейнс підвівся.

— Тебе, чорт забирай! — вигукнув він, вихопив револьвер і вистрілив майже водночас із шведом.

Гримнуло два постріли. Мальбін випустив гвинтівку, схопився за груди й упав спершу на коліна, а потім долілиць. Бейнс здригнувся, його голова сіпнулася назад. Мить він ще стояв, а потім дуже повільно зсунувся на дно човна.

Чорношкірий весляр не знав, що робити. Якщо Мальбін справді вбитий, то він, весляр, може сміливо пристати до своїх, але якщо шведа лише поранено, то ліпше триматися далі від нього. Він вагався, утримуючи каное посеред річки. Він поважав свого нового господаря і був зворушений його смертю. Коли ж він приглянувся до тіла уважніше, то побачив, що Бейнс ворушиться і намагається повернутися на другий бік. Він був живий. Чорношкірий переліз на ніс човна й допоміг йому сісти. Він стояв перед господарем, тримаючи в одній руці весло й намагаючись розпитати, куди Бейнса поранено; і в цей час новий постріл кинув його з простреленою головою в річку, весло залишилося в скарлючених мертвих пальцях чорношкірого.

Бейнс швидко обернувся в бік дерева й побачив Мальбіна, що стояв навколішки, наводячи, на нього гвинтівку. Англієць кинувся на дно човна, і куля пролетіла над головою в нього. Тяжко поранений Мальбін стріляв тепер не так влучно, як раніше. Але і його ціль не була дуже спритна. Бейнс важко повернувся на живіт і, тримаючи револьвера в правій руці, визирнув з-за борту.

Мальбін помітив його і негайно вистрілив, але Бейнс і не намагався сховатися. Тамуючи біль, він старанно цілився, хоч течія зносила човен. Палець знову ліг на спусковий гачок — гримнув постріл, і у велетенське тіло шведа вп’ялася ще одна куля.

Але він ще не був убитий. Він знову прицілився й вистрілив. Куля розбила борт човна зовсім близько від Бейнсового обличчя. Бейнс знову вистрілив з дрейфуючого каное, а Мальбін відповів йому з берега, лежачи в калюжі крові. Так двдє поранених чоловіків провадили незвичайну дуель, доки в’юнка африканська річка не сховала пана Морісона Бейнса за вигином.

23

Коли Меріем пробігла половину селищної вулиці, з темних хатин вискочили вбрані в біле чорношкірі й погналися за нею. Вона сподівалася втекти, але дужі руки схопили її, і коли вона озирнулася, просячи відпустити, то їй відняло мову. Перед нею стояв високий похмурий старий у білому бурнусі, хижо зиркаючи з-під накриття.

Вона здригнулася від подиву й страху. То був шейх!

Враз усі її колишні страшні спомини з дитинства знов постали в пам’яті. Вона стояла, тремтячи перед цим страшиш старим чоловіком, наче вбивця перед суддею, готуючись почути смертний вирок. Вона розуміла, що шейх упізнав її. Час і умови життя не змінили її настільки, щоб той, хто знав її малою, не міг упізнати.

— Отже, ти повернулася до своїх, чи не так? — насмішкувато сказав шейх. — Хочеш, щоб ми тебе нагодували й захистили, га?

— Відпусти мене! — закричала дівчина. — Мені нічого від тебе не треба, відпусти мене, до Великого Бвани..

— До Великого Бвани? — і собі скрикнув шейх.

А далі ринула злива брудної арабської лайки на адресу білого, якого ненавиділи й боялися всі злочинці джунглів.

— Ти хочеш повернутися до Великого Бвани, чи не так? Виходить, ось де ти ховалася, відколи втекла від мене, правда? І хто ж тепер женеться за тобою через річку? Великий Бвана?

— Швед, якого ти колись прогнав із своїх теренів, коли він і Мбіда намірялися викрасти мене, — відповіла Меріем.

Очі шейха звузилися, він гукнув своїх, щоб влаштувати засідку в кущах на березі й знищити Мальбіна та його людей. Але Мальбін уже