Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

життя, що виключається, аби він був не той, за кого себе видає, тобто Петр Кукань із Кукані, інакше це сам диявол.

– Він і справді диявол, Ваша святосте, – сказала Ізотта.

– Звідки ти це знаєш, якщо раніше його ніколи не бачила?

– Я кажу про справжнього Петра з Кукані, який при нашому дворі отримав смішну синекуру – arbiter linguae latinae і rhetoricae. Того я знала добре. Але цього молодого синьйора, повторюю востаннє, сьогодні бачу вперше.

Й Ізотта легенько топнула ніжкою, якої не видно було з-під її довгої волосяниці.

Папа повільно почав червоніти й розпалюватися гнівом.

– А ти що? – накинувся він на Петра, який і досі тихо стояв і посміхався. – Чому не захищаєшся? Невже не розумієш, що для тебе означає Ізоттина відповідь?

– Смерть, Ваша святосте, – відповів Петр. – Але нічого не вдієш. Я навів стільки доказів, аби переконати Вас, хто я, що мене це вже втомило. Якщо вона заявила, що не знає мене, то нічого не вдієш. Як не знає, то не знає.

– Не знаю, – підтвердила Ізотта, байдуже втупившись у стелю.

Папа хитро примружив свої маленькі очка.

– А ти її знаєш, mi fili?

– Ну звичайно, знаю, – відповів Петр. – Це Ізотта, дочка покійного герцога Танкреда д’Альбула зі Страмби.

– Ти цього певен?

– Абсолютно.

– А тобі не спало на думку, що я міг покликати сюди зовсім іншу дівчину й, назвавши її Ізоттою, піддати тебе останньому випробуванню?

– Спало, і я навіть чекав чогось подібного, – відповів Петр. – Але Ваша святість цього не зробила. Ця дівчина – справді Ізотта, та сама Ізотта, з якою я на придворному балу в страмбському палаці танцював сальтареллу й зразу ж після перших па танцю освідчився їй, і запевняв її в цьому й після танцю в Залі тисячі пахощів і тисячі звуків, куди з дозволу Ізоттиних батьків я її супроводив.

Ізотта зашарілася.

– Прошу Вас, святий отче, захистити мене від таких безсоромних, неподобних моєму стану й убранню, до того ж і брехливих речей. З цим молодим мужем я ніколи не танцювала й ніколи не перекинулася з ним ані словечком.

Папа схопив табличку, яку досі тримав на колінах, і шпурнув її на підлогу.

– Я від цього збожеволію! – вигукнув він і показав Петрові на табличку: – Підніми.

Петр наблизився до трону двома зграбними pas du courtisan, підняв табличку й, уклонившись, подав її папі.

– Підстав голову! – звелів папа.

Петр підставив голову, й папа, накинувши йому на шию шворку, повісив табличку на груди.

– А тепер я накажу покликати катів і звелю тебе повісити, – сказав він.

– Якщо така воля Вашої святості, то нехай так і буде, – зітхнув Петр. – Але прошу Вашу святість спершу розсудити, чи може заява принцеси Ізотти, буцім вона мене не знає, справді правити доказом того, що напис на табличці, яка висить на моїх грудях, відповідає істині. Ізотта знала, що від її відповіді залежить моє життя; і цілком зрозуміло, що вона скористалася цією чудовою нагодою, аби помститись мені, бо вона й досі вважає мене, так само як іще недавно вважали Ви, Pater Beatissimus, убивцею герцога Танкреда. Вона сказала: «Ні, я не знаю його», – бо вважала це за обов’язок вірної й засмученої дочки свого батька й наслідниці трону, який, на її хибне переконання, я хотів захопити, я, невідомий авантурник, що з’явився невідомо звідкіль. Її серце й досі кривавиться, і її гордість і досі ображена зміною одежі – без сумніву, вона не з власної волі змінила шовкові шати принцеси на грубу волосяницю монастирської послушниці; і це вбрання – наочне свідчення політичного занепаду роду д’Альбула, про що дав зрозуміти й клірик Вашої святості, підлий і добре поінформований, як усі придверники, своїм недбалим поклоном, коли вводив принцесу до зали. І хіба вона, коли її запитали, чи знає мене, повинна була своїм палким підтвердженням дати мені змогу лишитись живим і неушкодженим і з нетерпінням чекати плодів свого злочину? Тисячу разів ні, Ваша святосте. Я передчував, що вона це заперечуватиме, і мене, навпаки, здивувало б, якби вона призналася до мене. Я не докоряю тобі за це, сердешна Ізотто, а, навпаки, як бачиш, схвалюю твою поведінку й цілком поділяю її, з тим лишень маленьким застереженням, що, як на мене, ти надто легко повірила в мою провину, надто легко. Невже ти не читала листа, що його твій нещасний батько перед самою своєю смертю послав терміновим гінцем твоїй матері?

– Ні, не читала, – ледь чутно відповіла Ізотта.

– Але про існування цього листа ти знаєш?

– Знаю, – підтвердила Ізотта. – Тільки мама сказала мені, що в ньому не було нічого особливого.

– Там і справді не було нічого особливого, – погодився Петр. – Бо що особливого в тому, коли батько, – герцог чи проста людина, – обіцяє руку своєї дочки юнакові, який її любить і до якого він пройнявся довірою? Як вижив би рід Адама і Єви, коли б такі речі не відбувалися раз у раз? Любов – це, мабуть, чудо, бо люди, здається, за своєю природою влаштовані так, щоб ненавидіти один одного, але вони схильні й до того, щоб диво, яке бачать на кожному кроці, називати буденністю. І далі: що особливого в тому, коли володар ставить на чолі свого війська людину, яка виявила свій хист у вояцькому ремеслі? Отож твоя мати, Ізотто, мала слушність, сказавши, що в тому листі не було нічого особливого; але, попри те, що в ньому йшлося про щось цілком буденне, вона негайно подалася з Рима до Страмби,