Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

що він має, в тому числі й власне життя. Упродовж усієї нашої подорожі з Чехії до Італії я постійно тримав над водою його неповноцінне кволеньке підборіддя, що, звичайно, треба розуміти переносно, бо єдине, від чого нас уберегла доля, то це від того, щоб ми впали у води Інна або Дунаю; за винятком цього, ми звідали все, що тільки можна собі уявити, в тому числі й землетрус, й удар ножа в спину, і напад розбійників. Я оберігав його й рятував знов і знов, отож якби не я, він уже десятки разів попрощався б із цим світом, а він, негідник, віддячив мені тим, що звинуватив у вбивстві, яке сам і вчинив. Ні, я не святий, Pater Beatissimus, і мав би себе за дурня та недотепу, якби не спробував, принаймні, скористатися акредитивом, який знайшов у сідлі його коня. Ні, я не шкодую, не б’ю себе в груди, а, навпаки, твердо обіцяю, що не знатиму в житті спокою доти, доки не здеру шкуру з Джованні Гамбаріні.

– Нічого такого ти не зробиш, молодий capitano, – сказав папа.

– Покірно схиляю голову перед словами Вашої святості, бо, якби я її не схилив, мені й справді вже ніколи не судилося б учинити з Джованні Гамбаріні так, як того жадає моє серце.

Папа засміявся.

– Дотепно сказано, але свою заборону я наклав цілком серйозно, capitano. Бо, до твого відома, capitano, молодий граф Гамбаріні повністю підкорився моїй владі і моїй волі, писемно пообіцяв, що, коли я визнаю його правителем Страмби, він зійде з дороги опору й підлості, на яку став герцог Танкред, і цією урочистою заявою про покірливість і смирення дістав моє найвище прощення. Бо Гамбаріні врешті-решт – старовинний рід, представники якого славно пройшли через усю історію Італії…

– Джованні Гамбаріні зрадить вас, – сказав Петр і зціпив зуби, щоб приборкати свою гіркоту й лють.

– Не зрадить, capitano, бо твоїм завданням буде перешкодити йому в цьому. – Папа знову відпив ковток вина й повів далі: – Ти навіть не дивуєшся, чому й навіщо я вже чотири рази назвав тебе capitano?

– Ні, не дивуюсь, бо я до цього вже звик, – відповів Петр похмуро. – Покійний герцог Танкред теж ні сіло ні впало обдарував мене титулом маркграфа, який мені, звісно, не належав.

– Цей титул і справді не міг тобі належати, бо герцог не мав права тобі його дарувати, – сказав папа. – А от я маю право називати тебе так, як тільки мені захочеться, юний вродливцю. Я обдарую тебе посадою страмбського capitano di giustizia, яку герцог Танкред незаконно скасував, посадою мого уповноваженого й наперсника, посередника між троном герцога і троном Моєї святості, а це означає, що справжнім володарем Страмби будеш ти, звісно, поки не станеш супроти моєї волі; та обставина, що ти ненавидиш молодого графа Гамбаріні, мені цілком на руку, бо чим лютіше ти його ненавидиш, тим сильніше припиратимеш його до стінки. Те, що ти, мабуть, не був тим, хто, згідно з моєю волею, покарав герцога Танкреда смертю, нічого не важить, бо я, як твій найвищий повелитель, наказую тобі про це не розводитися й зберігати в силі те, у що вірить народ і що йому було показано в вигляді живої картини на моїй алегоричній колісниці. Так я вирішив і так я подолав труднощі, спричинені твоєю щирістю. Якими ж були, capitano, твої плани, заради яких ти приїхав до Рима? Що тобі тут, крім інкасування акредитива, було треба?

– Я хотів викрасти принцесу Ізотту й зробити її своєю дружиною, – признався Петр. – А потім, пошлюбивши останню представницю роду д’Альбула, мав надію здобути Страмбу й покарати Джованні Гамбаріні.

– Здобути Страмбу? – здивувався папа. – Де ж ти збирався взяти для цього військо?

– У мене є троє чоловік із страмбської залоги – капітан і двоє простих вояків, – відповів Петр. – Це не безумство, Ваша святосте. Я переконаний, що перед сміливістю і рішучістю не встоять жодні укріплення, жодні брами. Трою здобула жменька хоробрих мужів. Ханаанейське місто Сіхем здобуло двоє синів Іакова – Сімеон і Левій. Усе моє життя, Ваша святосте, пов’язане із Страмбою. Я не зречуся Страмби й не зречуся принцеси Ізотти.

– Страмбу тобі не треба здобувати, capitano, – сказав папа. – Страмба сама, за найвищим велінням Моєї святості, під звуки сурм і вигуків «слава», розчинить перед тобою свої брами, а Джованні Гамбаріні, хай навіть скріпивши серце, скориться перед силою твоєї влади. Ну, а щодо маленької Ізотти…

Папа, всміхаючись, двічі смикнув за дзвінок. Двері тієї ж миті відчинилися, і clericus Aquilanus, суворий, стриманий, ледь помітно вклонившись, чим він ушановував людей нижчого стану, ввів принцесу Ізотту. На ній було сіре чернече вбрання, руки схрещені на грудях, а маленька горда голівка схилена.

– Ну, Ізотто? – весело озвався папа. – Того молодика, який зараз гойдається на мосту Сан-Анджело, ти не знала. Але цього щасливого ставного юнака, який мені дуже припав до вподоби, сподіваюсь, ти знаєш?

Ізотта, яка досі стояла, обернувши до Петра свій дитячий сідловидний профіль, неквапливо повернулася до нього анфас і глянула порожніми, здавалося, незрячими очима.

– Ні, цього молодого мужа я теж не знаю, Ваша святосте, – сказала вона. – І ніколи раніше його не бачила.

Вона знизала плечима й задерла голову, немовби хотіла сказати: «Я розумію, вам треба, щоб я його впізнала. Але я його не знаю, на збитки, на збитки, так, на збитки».

Папа якусь хвилину здивовано мовчав, а тоді запитав:

– Ти не помиляєшся, дочко? Ти добре бачиш?

– Я бачу так добре, – відповіла Ізотта, – що можу з певністю повторити: цього молодого мужа я не знаю.

– Але цей юнак, – сказав папа, – за час короткої аудієнції у Моєї святості навів стільки переконливих подробиць зі свого