В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Нічого собі… — аж втиснувся в крісло, кинувши професорську макітру на підголовник.

— Усе сходиться? — запитав Бондаренко.

— Схоже на те, — сказав голосом усе ще здивованого. — А що кажуть твої правоохоронні друзі?

— Поки нічого. Збирають інформацію. Чекають результатів усіх експертиз. Перевіряють факти. Звична пошукова рутина.

— Щось з’явиться — дзеленчи.

— Єсть, пане маршал.

«От лишенько, — занервував. — Кляті факти. Вони і є, що добре, але й суперечливі, що гидко. Докази з багажника „Куги“ невідпорні. Генерал причетний до вбивств. Але висновок експерта підкидає зовсім іншу машину. А якщо повірити в неможливе: у двигун генеральського „Форда“ залите жигулівське мастило? Ідіотизм. Але перевірити треба».

Набрав Бондаренка. Поділився. Той пообіцяв, що підкаже провести експертизу мастила «Куги». Усе тільки починається!

До Центру дістався швидко. Побачив КП і високий цегляний паркан. Усе сяє доглянутістю. Почав котитися повільно. Вибирав місце для паркування. Є. Втиснувся між укритою міліцейським «графіті» «Короллою» й синім «четвертим Гольфом».

Вийшов. Лєпота! Дихається легко й приємно. Майже рай. Увімкнув сигналізацію. В кишені заворушився телефон. «Кодаковський», — побачив на дисплеї.

— Вітаю пана полковника.

— Навзаєм. Маю цікаві новини.

— Світи.

— Дзвонили з Калинівського райуправління. Твій лісник утік. Ведмедеря, здається.

— Коли?!

— Уночі проти вчора.

— Як таке могло статися?!

— Якось змогло.

— Його шукають?

— Звичайно. Але поки безрезультатно.

— У лісі він. Сто процентів.

— Калинівські хлопці теж так гадають, але від цього не легше. Черевики формені всі стоптали, а його ніде нема. Як корова язиком злизала… Лісникові в лісі — сам знаєш, як.

— Як вдома.

— Отож. Так що попошукають. Але знайдуть. Калетчук — опер досвідчений. Я його знаю. А, іще. Він сказав, що лісників собака — не вовк. Зовні схожий, але все-таки пес. Ось так.

— Спасибі.

— Не булькає…

— Пам’ятаю…

— Все одно не булькає.

— Трохи зачекай.

— Умовив…

«З глузду з’їхати, — прихилився до любої Асікс. — Вчора втікає Ведмедеря, а сьогодні вбито Гжицького. Чи немає тут зв’язку? І мастило. У лісниковій „вісімці“, ймовірно, саме жигулівське. Треба було взяти його для аналізу. От дірява голова… Навряд чи Ведмедеря після втечі сідав на свою машину. Придумав щось кучерявіше. Вкрав чиюсь — і гайда до Гжицького. Ставити жирну крапку. Але навіщо все це? Вони у змові? Разом мутили? Ведмедеря — помічник? Заступник з лісових питань? І що дає йому смерть генерала? На поверхні — відповіді нуль. А що там, за видимою картинкою, — одному Господу відомо. Чи, може, Ведмедерина втеча до вбивства ніяк не тулиться? Стоп. А він же говорив, що в нього було два собаки. І одного нібито отруїли. А що, коли другий собака — „наш“ вовк? І лісник просто обмовився?»

Думки сплутались, ніби волосінь у недосвідченого рибалки. А вовтузитися з нею — цілий мішок клопоту. Ех, де ж ти, лагідне море…

На КП інформацію про відвідувача занотували до журналу, пошарпаного негараздами служби. Вона важка для всіх. Але — терпи, раз узявся.

Сержант записався у провідники. Рушили.

По цей бік масивної огорожі кипить щоденне життя. Мирно спочивають різнокаліберні легковики й мікроавтобуси. Снують заклопотані люди у формі. Хтось когось кличе. Хтось кудись біжить. На смузі перешкод — заняття. Німецька вівчарка упевнено й граційно долає високу цегляну стіну. І над цим усім розлягається багатоголосий собачий гавкіт.

Хазяїн керівного кабінету — високий чорнявий молодик у цивільному. Василь Гжицький породичався з невиправним сумом. Став його кровним братом. Наче й поріз он на пальці… Стан його зрозумілий. Що коїлося в душі — ворогові не побажаєш. Та — службі до того байдуже. Вона — невиправна егоїстка. І плює на все із Ейфелевої вежі.

Лисиця роззирнувся. За блискучими дорогими дверима — недешеві меблі. На стінах грамоти й дипломи, деякі в «позолочених» рамках. Вітражі повняться блискучими кубками й іншими нагородами. Усе підкреслює важливе місце Центру в історичній долі української міліції. І кожен гість не мав іншого виходу, як визнати це. Сьогоднішній визнав.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував хазяїн. — Ви ще не встигли оглянути наші володіння? — Відчувалося, що Гжицький-молодший тут повноправний володар. Гордий. Упевнений. Незалежний.

— Ще ні, — з жалем відповів Богдан. — А можна?

— Звісно, — розвів руки підполковник.

— Чудово, бо мене відразу з КП до вас повели.

— Усе правильно, — закивав. — У нас порядок на перше місце поставлений. У всьому. Система відлагоджена. По-іншому не можна. Будь-яка серйозна структура тільки так може триматися купи