Андрій Хімко - Під Савур-могилою

В містечку Курську, що тепер було осередком Слобожанщини під воєводою Ромодановським, якому цар не довіряв із-за повстання Дзиковського й із-за того, що його син Юрій був у ординському полоні, подорожники спинилися лише для заміни візника, повоза й коней, але їх раптово захопила гроза і змусила затриматися. Сірко з драгуном і візником перестоював її в сінцях на порозі прибудови, прислухаючись, як цівкотіли щедрі дощові води і валовими канатами звисали зі стріхи та забивали скошено у дверний просвіт, коли ошалілий вітер направляв їх, рвучи на клоччя, а грім бив з таким грюком, що й земля тряслася.

Новий візник, не московит, як перший, а козацького роду, як тільки батожиста гроза стихла, освіживши повітря, розмашисто захрестив шепітливу молитву Саваофові й пішов запрягати коней в дорогу.

Шлях був Сіркові відомий від амбасадорів, він ішов на Орел і все більше різнився від дотеперішнього. Що далі Сірко їхав, то більше впадала у вічі злиденність дворів і обійсть у селах, вбогість людей в одязі, босість і сіра виснаженість в тілах. На попутних полях навіть полукіпки зжатого чи скошеного вбіжжя були щодалі все меншими, а на грядках, побіля обтіпаних дощами хат, вони ставали рідкістю. Сірко морочився над тим, чому радісні жнива тут називаються страдою, пахуче борошно — мукою, а поля господськими.

Дорога, перетнувши та пропетлявши рівнини, спускалася вниз, поволі вив'юнюючись у долину. Поля замінялись пасовиськами і незайманщинами, поки подорожні не врізалися у вільхові, вербові та біло- й чорнолозі хащі спершу з калабанями води й ряскою, а потім із болотами і лататтям, різним птаством і бобрами, які, беркицькаючись, сторчма ховалися від приїздців у воду між білими лілеями.

У Сірка набігли сльози на очі, бо все те нагадало йому рідні Запороги й Січ.

На довгій греблі, що була бозна-ким і коли покладена і досипана в болотистому мішаному лісі, дорога часом звужувалася так, що на ній, здавалося, неможливо було розминутися двом повозам, а відсутність стрічних людинів говорила подорожнім, що місце тут безлюдне й дике, видно було, що супровідці навіть боялися його.

Багнисто-грузькі баблища й плавні поокського Полісся, як здалося Сіркові, межно ділили не лише землю, а й людей: стали відрізнятися і їхні характери, і гаразди, і вигляд їхніх осель та дворів, бо до Полісся більше зустрічалося викітних і переселених людей із рідних земель, що жили краще за післяполіських тубільців, колишніх мещерів. Сірко для себе те пояснював і царськими пільгами, що після повстання Стеньки анулювалися, і людською працелюбністю «хахлів», як їх тут обзивали.

Легким кінським бігом подорожні двічі перетнули Оку, поки, врешті, під вечір вибралися на московський гостинець-тракт, де околи і чарували Сірка, і лякали, а найпаче в лісистих місцевостях, коли ворони й граки каркали часом так гулко й розкотисто, що здавалося — над головою обривалося з тріскотом віття на деревах, і де по довгій їзді, вибравшись із лісів, обраділо ночували спершу в Волхові, а в наступні дні — в Калузі й Серпухові, добравшись нарешті й до Москви.

Що ближче під'їздили подорожні до столиці, то більше в Сіркові росли переконання, що в царстві немає середньо-заможних людей, а є багаті і всеправні, зоднобіч, і жахливо бідні та безправні, що не мають навіть личаків на ногах,— здругобіч. Впала йому в вічі за дорогу й особливість його супровідців. Вони не просто чесно виконували доручену їм справу, везучи в'язня, а горіли ненавистю до нього, як до власного ворога, заборонивши й візникові говорити до нього.

Москва зустріла подорожан під обід розкиданими дерев'яними й поодинокими цегляними хмарами, овізеруненими паладинами і хатами, халупами, халабудами та навіть бурдюгами обік брудно-засмічених, баюрно-опомийнених, часто смердючих, вибоїстих і покручених вулиць і вуличок: Люди — переважно убогі, обідрано-обтіпані, виснажені в лицях, чоловіки з бородами, а між ними ще й безносі та безвухі — в цей недільний день торгували нехитрим крамом по обочинах, бродили, п'яно горланячи, чи лузали насіння, сидячи на лавочках, геть байдужі до подорожніх. Вулиці по дощі були в баюрах, і колеса повоза топилися по самі ступиці в багні, хідники обік були засипані сміттям і покидьками, а деінде заслані обапольно-тесовими помостами, зокрема в Німецькій Слободі із особливими будівлями, яку прибулі проїжджали після Посадської, прямуючи до Посольського приказу. Безносі й безвухі, недавно покатовані царем у Коломенському за поміч «ворові Стеньці», були родичами повстанців. Вигляд їхній жахав подорожніх, найпаче візника й в'язня.

Та ось нарешті і Посольський приказ, в дворі якого потомлені коні, прикопувавши з повозом до ґанку, обраділо спинилися перед цегляним будинком. Вартовий стрілець з алебардою, що сидів на ґанку, з появою приїжджих неспіхом звівся на ноги і став слухати Сіркових супровідців, які передали йому чималого пакета. Деякий час, як стрілець сховався в приміщенні, Сірко і супровід чекали, поки з будинку якийсь знакомитий служка не покликав спершу стрільців, а згодом і в'язня в канцелярію.

Сірко, як лиш спинилися в дворищі, з трудом взувся в свої поршні-чоботи. Ланцюги не входили в них і боляче тиснули. Візник співчутливо розпоров йому по швах халяви і дав два шнурки із сириці, якими Сірко пов'язав ланцюги і халяви під колінами, хоч чув себе ще більш спутаним. Про себе він дякував долі, що надворі літо і він зможе ходити босоніж.

— Його сіятельства голови Приказу Афанасія Лаврентійовича Ордин-Нащокіна,— плутав українську й московитську мову чоловік, який назвався піддячим Приказу Семеном Щиголем,— нині в реґіменті немає, то відпроваджуємо тебе, «Стенькиного товариша і одночинцю» у Спасько-Фролову вежу до вирішення його величністю, милостивим Царем-батюшкою твоєї долі,— не міг витримати Щиголь тяжкого погляду мовчазного в'язня.

Сірко мовчав, а піддячий і сотник в ніяковості й прихованій ненависті говорили між собою і врешті, чогось ждучи, замовкли.

— Я є чільцем не підвладної нікому Січі Запорозької і не підлягаю покаранню або помилуванню, а крім того, мої послуги царству більші