Андрій Хімко - Під Савур-могилою

і гетьманських, і його сіятельства. Арештований я і окутий самочинно, про що прошу донести через його сіятельство його милостивій величності цареві,— здивував присутніх своєю мовою в'язень.

— Твої слова будуть його сіятельству передані, а долю твою, гадаємо, уже вирішив гетьман Самойлович,— сказав на прощання піддячий.— Може, в тебе буде якесь прохання до нього? — нацьковував він Сірка.

— Я не його підвладний, а отже, й прохань до нього не можу мати. Окрім того, думаю, що, при такому поводженні вашого Посольського приказу, його чекає те ж, що й мене,— не стримав себе Сірко і змовк.

Виведений сотником Годуєм із реґіменту, в'язень не побачив уже в дворищі ні візника, ні супроводу, замість них під ґанком стояли чотири стрільці з рушницями, які й повели Сірка пішки містом на М'ясницьку, до Кремля й вежі.

По путі зустрічалося досить людей, настільки химерних на вигляд і одягом, що Сірко не міг не звернути на них увагу. Йшли, кривуляючи поміж баюрами та вибоїнами на шляху і обходячи болото коло якогось камінного моста, а назустріч подорожанам тяглися мажари із сіном, соломою, дровами та іншими крамами з Хитрового ринку. Пробігали парокінні колимаги-дрожки з вирядженими й причепуреними дівицями та бравими розпиндюченими драгунами, в калюжах і баюрах на шляху купалися геть обруднені та обтьопані качки й гуси. То там то сям проходили, виклично обнявшись, пари закоханих чи гуртами й поодинці повійні дівчата.

Проти якоїсь харчевні, де пахло кислою капустою, квашениною, прянощами та іншими присмаками, хлопчики й дівчата гасали туди-сюди з лотками, закріпленими шнурами на шиях, і кричали: «Пірогі! Пірогі! Шрогі гарячіє!.. Бліниі Блінн! Бліни гарячіє!» Вулиці, особливо на Вошивій Горі — Таганці, були якимись розхристаними, без парканів і навіть воринь, хоч хати нерідко були оздоблені вигадково-химерними різьбленнями з делівок-дощок чи навіть бляхи. Окремі будинки поміж нетрищ бурдюгів були огороджені делівками з кованими поплетеними воротами та хвіртками. Як би то не було, а все в Москві виглядало або багатим через край, або бідним і суцільно вбогим...

У Спасько-Фроловій темниці, куди Сірка привели, спустивши сімома сходинками вниз, як у яму, вікон у стінах не було, а в заґратованому просвіті над дубовими тяжкими дверима в якомусь черепку кіптяво тлів ґнотик, ледь освічуючи камеру, цвілу потерть від соломи, сіна та сірі камінні стіни, подзьобані й списані. В кутках, на кованих, глибоко забитих шворнях висіли чотири чималих, також кованих кільця для прив'язування, як здогадався Сірко, в'язнів.

Страху не було, натомість відчував якесь отупіння і від власної знеособленості, і від нужі, а найпаче бліх, вошей та блощиць, і від думки, що десь тут, може, в цьому ж закамаркові, сидів ще Болотник чи побратим Іван Разя, а недавно — Степан та Фрол, Філон Гаркуша та Іван Нечай, Многогрішний, Квинтівка, Грабович і тисячі інших, відомих і невідомих, для визволення яких він міг, мусив, а не вдарив і пальцем об палець.

Те усвідомлення вже з першого дня стало для нього тяжчим від самого ув'язнення, а ґнотик-освітець над дверима почав відміряти йому неймовірно довгі добові виміри часу, поки нарешті ключник не повів його нагору у вартівню, де цирюльник остриг йому півголови, а якийсь скриб прочитав з паперу, що милостивий цар, государ, князь і володар всея і всея за якісь злочини — Сірко не запам'ятав їх — і по укліннім прошенії гетьмана «знайшов можним вислать злочинця Сірка пішим етапом разом з іншими ворами й розбійниками государевими в Тобольський край ойчизни для неісходного утримання під караулом до кончини живота на роботи тяжкії під міцною сторожею воєводи і на його розсуд. А про роботу й поведінку оного злочинця воєводам і екзархам тобольським неукоснительно повідомляти йому, милістю Божою царю, кожні шість місяців до скончини днів злодієвих».

Сірко, слухаючи вирок і не чуючи його, бачив перед собою ґнотнк-світець над дверима ями і чув попередження батька Дмитра, що цар і його камарилья звірино хижіші загарбники за ляхів, бо як би інакше вони загарбали отакий світ земель і стільки народів?

Із вартівні в'язня повели вже інші ключники якимись коридорами, доки не ввели в досить просторе приміщення з високо поставленими вікнами, де було з десяток людей у кандалах і без них, чимало безносих і безвухих. Сірко примітив дальній незайнятий куток, оглянув від дверей, що з гуркотом за ним зачинилися, тяжким поглядом присутніх, і пішов у куток та всівся там на свою торбину з тютюном. Його дратували ланцюги, і неймовірно боліла душа.

В просторіні камери в'язням пощастило лише переночувати. Вже другого дня, по сніданку, до них почали підкидати нових і нових кайданників, навіть молодиків і підлітків, і приміщення наповнилося до вечора так, що в ньому стало зовсім тісно. Більша половина новаків була «хахлами», в козацьких строях і навіть з напівостриженими оселедцями на головах. Прохолода, що панувала вночі, змінилася задухою та смородом, і в своєму кутку Сірко став обливатися потом.

Десь поза вежею все колотилося й кипіло, а в камері стояв гул, як у розтривоженому бджолиному пні, бо ще, як наяву, звучала анафема «ворові» Стеньці Разі, а для Сірка, і не лише для нього, починалося животіння у зовсім новому, суцільно огидному світі, не подібному ні до якого іншого. Фролово-Спаська і всі пізніші конури, етапи й поселення були школами й колегіумами розбещення, розтління, розпутства, зледащіння, віропсування, розпаскудження, злодійства, нелюдства і втрат всякої моралі та вселюдських норм.

Одновусий, сивуватий, напівострижений козак, що отаборився по сніданку неподалік від Сірка із групою «хахлів», привернув одразу ж його увагу. Притишена мова його на віддалі не завжди чулася Сіркові розбірливо й виразно, як він не дослухався, закривши очі та спершись на стіну, вдаючи, що спить. Завадою були й розмови інших в'язнів.

— Треба було там, чоловіче, розумом доточити, де не брала сила, а ми...— долітали до Сірка слова козака.— Вони — люципери та слуги нових панів, і тільки. Зараз все вирішують німчини в царстві: